у наркодиспансер потрапляє Йосип Кобзон.
Віктор Ющенко змінює стать.
як би не грався Бог у модний фасон –
усі – адмірали, адмірають і будуть адмірать.
життя хвилясте – за айраном айран.
здоров’я не додаси жодною позикою.
ці думки я на пенсії прикладатиму до ран
і почуватимусь, як в Кінг-Конга за пазухою.
проникаючі рушниці
нещодавно я повернувся з війська але відчуваю
що ніколи не зможу звідти повернутися
спогади з’являються раптово як позачергові наряди від лейтенанта
який вважав що обличчя не мусить відрізнятися від коліна
він казав: «із жінок ще можуть вийти люди або хоча б одна
а що з тебе? ми тобі покажемо більше поезії ніж ти фізично зможеш написати
тобто витримати»
побувавши в ній один раз – вона ніколи не зникне з моїх снів
але це не жінка це армія
моя їжа одяг рухи сльози були продумані лейтенантом на півтора року вперед
і ніби між двома митницями я носив упродовж них свою тугу переховувався
інколи на ничку втихомирюючи її розглядав фотки оголених жінок
або молився
хоча для останнього – хоча це зовсім не останнє – переховуватись не обов’язково
для молитви нічого не є обов’язковим окрім Бога
нічне ліжко в казармі рятує ніби дельфін
тримаюсь за подушку мов за плавник який підіймає мене як потопельника з мулу
і несе до світанку або до підйому або до хибної тривоги
хибної
оскільки війна це завжди помилка
початок якої я стримував ці півтора року
бог виття
небеса сьогодні чудові, в таких боги
налагоджують дипломатичні відносини.
просто тих із них, хто не віддав борги
на землю давно повиносили.
один із таких, так би мовити, падлих,
перешіптується зі мною в тамбурі.
і його далекоглядні, мов кеди, поради
не залишають можливості вибору:
«раніше не дозволяв собі припустити,
що поради можуть бути єдиноістинні.
але ми, хоч і окремі істоти –
у собі спільні зародки містимо.
хтось вживає траву, хтось – алкоголь.
зима нависає, як мішки під очима.
навіть якщо ти не знаєш паролю –
тобі відкриються наслідки і причини.
ти відчуєш долоні усіх рельєфів
і рельєфи кожної із долонь.
ти дозволиш себе і віддати у жертву,
і, немов пістолет, притулити до скронь».
на моє питання, чому ж його
скинули, ніби агітку, з небес,
він зітхнув, забичкувавши вогонь,
що на нього щоночі молився пес.
«сірий пес забуття, незнання і кризи,
жовтий пес неозначеності та відчаю.
адже ті, хто живуть і зверху, і знизу –
скавучать за життями вічними.
кожен з нас виділяє сльозу негашену,
мателяє хвостом, ніби пензель полотнами,
і лише через те не усі погасли ми,
що не клонами гріємось, але лонами.
небеса синтетичні, боги статичні,
як підшиті чи закодовані.
там ніхто нікому дулю не тиче,
там нема Старопрамена й Довгані.
я спустився до пса і завив разом з ним,
і поглянув йому у місяць.
ось уже дві цигарки і декілька зим
мені треба самому молитися.»
на землі тут у кожного є своє небо
і його забувають в потоці слів.
тут життя тобі віддано трощить ребра
і лікує за кілька робочих днів.
хай самі собі пишуться ці буриме,
б’ються в вікна рядки разом з краплями зливи.
ніби дзвони, хилиталися в тамбурі ми.
і до бога якогось вили.
засинаючи на сходах у під’їзді. піано