хто це грає пінг-понг? як не у моїй голові.
лунає його ім'я, розлунюючись кроками по бруківці щодалі.
криком, який неможливість втискати у орфоепіку.
навколо – океанотроща твого імені.
розмови затерпати, немов хурма.
хто врятує ніжність у жменях?
годуюся своєю хурмою, затисненою до крові.
операція
легше не стане, хіба що розтане сніг.
хіба що сусід по палаті історію розповість,
хіба куховарка сніданки такі пісні
принесе, що може її хтось повісить.
а може її хтось натягне, скажімо, хірург,
як гумову рукавичку під час операції.
насичення кайфом вбиває безодні діру,
розтоплює сніг, мотивує до праці.
що відбувається в стінах таких держав,
в яких – за розкішний декор – коридори лікарні?
народ із минулим, в якому постійно лажав,
пройде медобстеження й буде за лажу покараний:
газети уже перечитані двісті колись,
птахи на завмерлі карнизи богами скеровані,
із хлопця з цирозом щоночі виходить слиз,
медбрат грає квач зі щойнопрооперованим.
гірше не стане, хіба що продовжу жити.
хіба що, як слиз, з мене вийде вночі скелет.
і хлопець із грижею вранці буде божитись,
що серед птахів на карнизі бачив його силует.
а хлопець із виразкою йому відповість:
«рух, коли в свічці згоряє лише фітіль,
а від горіння не нагрівається віск
і не з’являється жодних нових світил –
це рух ідеальний, народження без утроб,
як у проституток – грошва – ідеальний клієнт.
там вже немає здоров’я, бо там немає хвороб.
там уже легше не стане, там просто є і є.»
я розминати свої груди
осіння пристань –
це місце. де ми пристали одна до одного.
я збиралася поїхати геть. але перестала.
вміщатися у будь-яку валізу.
настільки ти мене збільшувати. і наші спільні переживання.
надувати ніби кульку.
щоб бути меншою, легшою – я викидала з кишень.
усі твої дотики. не промовляла.
слова. день перший.
адже як бути зі словами і словам.
якщо у мене подих перехопило.
а у тебе подих – з цигаркою на пристані.
яка віддаляється в глибину. і закінчується в оці риби.
тому ми завмерти у власних словах..
не здути кульбабу слів. не пробити голкою слів.
пам’ять, що наростає..
ми загубитися потім у своєму одязі.
ми настільки потім блукати поруч.
я цілувала темряву. туди. звідки ти видихав дим.
а темрява цілувала мене. у місце, де зараз.
я розминаю. ми розминаємося.
одна з одним, як зі словами. день останній.
і, згадуючи про тебе – то кулька.
яку торкаюся голкою пам’яті.
коли приходжу через сотні на пристань.
і розминаю власні груди. від недоотриманої насолодженості.
навіщо настільки спересердя розминати одне одного!
щоб настільки – розминутися?
усе відбиватися лише в оці глибинної риби.
героїзм лікується свідомістю
я не Голландія, в мені нема Амстердаму,
в мені нема бризок Тихого і островів Атлантичного.
я осмислюю себе не ленінськими трудами,
а – аналітично.
ось у мене є шкіра, окутана країною
з довгим і товстим, як кишка, минулим,
але молодість – перевага, – ми володіємо Ліною,
а вона в розумінні нульовиків – нулик.
всі навколо, як герої блокбастерів, стають вигаданими,
рятуються, хто як може в аварійному режимі –
гомосексуалізм під час кризи вважають вигідним –
можна не дарувати подарунки дружині.
або виявляють, що флірт, який вироблявся роками,
найкращий, якщо подумати,
з генетично модифікованими жінками,
тобто, гумовими продуктами.