для нього не існує душ, але дощ.
крихти хліба у його бороді – весь продовольчий запас на зиму.
сонний і щасливий, як дистрофік після трьох ложок манки,
він прихиляє мізки до перил, сидячи на сходах у під’їзді.
як на лисичі сліди,
як на залізничні колії,
як м’ясо на шампур
настромлюється на легені кожен подих і кожна цигарка,
безнадійна, як і пальці, що її тримають і так само тліють.
кожне життя обирає свою кількість кольорів на веселку,
обмірковує план кар’єрного росту на мінному кукурудзяному полі.
але його війна невідь-коли викинулася на морський берег, як кит,
ніби десятки акул з пропаленими нафтою зябрами,
з усіма ядерними бомбами перемог і їхніми осічками.
відчай прилипає до його шкіри разом з одягом.
капіляри пускають коріння у відчай, в одяг.
я бачу, що газети, якими він прикритий, є для тепла, охайності та шелесту.
політична, кримінальна, жовта сторінки зростаються для цих речей, як рани.
хоча й у суспільстві їх роз’єднують лише знаки пунктуації.
я нюхаю цю людську ауру – вона має не тільки колір, але й запах –
люди бояться зростатися зі своїм запахом і сахаються безстрашних,
так, як бояться неприйнятних, хоч і щирих емоцій у товаристві,
як бояться атональної, але сердечної музики, як вона ріже вуха,
як бояться дзеркала після певного віку чи гулянки.
як можна почати мислити правильно?
тобто, яке мислення можна назвати правильним?
невже рай створений лише для героїв?
є люди, які шукають не пожежного виходу, а пожежного входу.
заходиш, а там пожежа, яка рятує так, як інших рятує пожежний вихід.
у кожного свій вхід і вихід, незалежно від статі.
я оминаю сходами цього чоловіка з глибокими тріщинами на корі
і думаю, що все, чим я можу підтримати його спосіб осмислення життя,
навіть якщо це не він так мислить життя, а воно – його,
це винести йому хліба, щоб подовжити його зимовий продовольчий запас,
і подарувати диск із музикою, скажімо, Шонберга.
я переконаний – йому є чим слухати подарунки.
мідні ми далі
смуток – це довгі порожні прилавки в небазарний день.
у кінці ряду стоїть барига і продає ордени та медалі.
у вихорі шелестить сміття, новий рядок не йде.
моделі світобудови руйнуються, забігайлівка стоїть трохи далі.
мудрагелі кричали – під лежачого хлопця жінка не потече.
ти забував – і брав жінок усі п’ятнадцять хвилин своєї слави.
тепер пишеш рядки на пісковому березі моря сухим патичком,
начепивши на светр куплені у бариги медалі з мідного сплаву.
ми починалися з травою, продовжувалися зі спиртними напоями,
але як нам закінчитись? де наш Бобруйськ чи Париж?
ми стріляли у натовп, але, вочевидячки, холостими набоями.
натовп розбігся. ти тишу таку – не поруш.
ситуації. фентестік піпл
в туалет львівської «Пузатої хати» заходить п’ятеро.
у чоловічу кабінку, з однією метою, зі спільною валгалою в голові.
з’являється фен, той, яким сушать не волосся, а голову.
даремно їх п’ятьох матері народили з ніздрями.
тут може бути місце для реклами вашого наркотика.
і вже вийшовши з «Пузатої хати», одна із п’ятьох показує іншому краплі на щоці.
інший заспокійливо каже: «не бійся. це не дощ і не сльози. це – кондиціонер».
функція поезії – забивати,
і забивати, по можливості, цвяхи.
а потім забивати на те, на що вже забив –
з аеробіки перейти на колекціонування кактусів,
з кактусів – на холотропне бухання,
з холотропного бухання – в Livejounal –
усіх зафрейдити, а потім розфрейдити.
зрештою, забити на це й піти з іншими чотирма в спільну дючку з феном,
як до загальної сільської криниці по воду або за водою,
як до величезної валгали в голові.
у валгалище.