– Я знаю. Тепер усе буде чудово! – сказала Ліля. Вона обійняла Льошку і з теплом подивилася на мене.
Я потягнулася за мобільним.
– Ти чого?
– Я дзвоню Аліні.
– Не треба! Не кажи їй!
– Олько, але навіщо? Вона свята не відзначає, а нам нащо псувати наше?
– Ну, по-перше, брехати ми не будемо. Досить. По-друге, мені потрібно сказати, що я звільняюся, а по-третє…
– Що? – відгукнулися вони злагодженим дуетом.
– Привітати її з Восьмим березня! Сьогодні все-таки свято!
Ми перезирнулися й розсміялися.
2011
Випадкова дружка
Телефон настирливо дзвонив, і я, напівсонна, розшукуючи апарат, натикалася на різні предмети, мов сліпак. Етажерка заїхала мені в плече, комп’ютерний стіл довбонув по нозі. Наштовхнулася й на зібрану сумку Арсенія, мого п’ятирічного сина. Ледь утрималася на ногах. Сумка вибивала мене з колії.
Ця сумка стояла завжди на одному місці. Набір речей, які вона вміщала, теж був практично незмінний. Цим вона нагадала мені горезвісний кошик підозрюваного, який із дня на день очікує, що за ним прийдуть і заберуть. Мій син теж чекав. Свого недільного тата. Він підозрювався в любові до батька. Або батько підозрювався в любові до Арсенія. Я вже давно в цьому не підозрювалася. Здається, ніким.
Телефон знайшовся. Дзвонив мій адвокат, нетерплячий Михайло Абрамович.
– Нарешті ви взяли слухавку, я хвилювався. Юлю, післязавтра судове засідання, мені сьогодні доповіли, що ваш чоловік узяв у ваших сусідів свідчення, мовляв, ви п’єте, підкидаєте їм дитину, вчиняєте дебоші й приводите, перепрошую, сторонніх чоловіків.
– Дуже цікаво. А якби я приводила не сторонніх, це розглядалося б судом на мою користь? – відреагувала я, ознайомившись із версією свого бурхливого життя.
– Еге ж, Юленько, іронія – це гарний метод захисту, але, на жаль, зовсім марний для суду. Я б вас попросив, Юленько, щоб і ви поговорили з кимось із сусідів, нехай і в нас буде якийсь папір, де б усе це заперечувалося. Ви мене розумієте?
Я сказала, що цілком розумію і завтра зайду до сусідки Зінаїди Миколаївни та поспілкуюся з нею.
Суд тривав уже півроку. Це був дивний період мого життя, яке фактично не дуже змінилося, але при цьому зовсім поіншало. Я винаймала помешкання, тому що мою колишню квартиру, що перетворилася на нашу з Юрою, а тепер мала багато шансів перетворитися на його, постійно оцінювали, вираховували, порівнювали з тим, що було. Арсеній сумував за своєю кімнатою, за своїм батьком і за мною колишньою теж. У тім житті я рідше з ним гралася й спілкувалася, ніж зараз, але виявилося, що мою тодішню присутність він відчував гостріше. Начебто мене хтось затирав ластиком.
Юра хотів забрати в мене сина. Така проста фраза, але я ніколи не думала, що вона перетворить моє життя на чуже, а мене – на іншу жінку, у якої постійно відчувається пульс і тремтіння в животі, у районі пупка. Юра був ідеальним чоловіком. Він не волочився за спідницями й штанями, не курив, пив лише по великих святах і винятково гарне вино, завжди піклувався про мене, ми разом відпочивали, приймали рішення, виховували Арсенія. Юрій начебто не брехав (хіба що у дрібницях). Заробляв гарні гроші. Не скнарував. Не підвищував на нас із сином голосу. Терпляче ставився до моєї матері, навіть поважав її, хоча раз у раз підштрикував, але я це навіть схвалювала.
І мені дотепер було соромно, що я захотіла розлучитися. Ця провина щодня підточувала мене, і я помітно зменшувалася в розмірах.
Ні, я не йшла до іншого чоловіка, це було б складно зробити, бо його просто не існувало. Юра не зробив мене нещасною, навпаки, я не мала на що скаржитися. Він згладжував усі кути, вирівнював усі стіни нашого шлюбу. Він трудився, а я залишалася білоручкою.
Але з кожним днем я розуміла все ясніше, що мій життєвий ліфт іде тим самим маршрутом, з восьмого на перший поверх, з першого на восьмий, і немає жодної ймовірності, що він зупиниться на якомусь іншому поверсі, зате є вірогідність, що він може застрягнути. Ця думка мене нестямно лякала, у мене починалася родинно-ліфтова клаустрофобія. Хотілося сильно замружити очі, закрити вуха, присісти, щосили стримуючи своє тремтіння щільно притиснутими до тіла ліктями.
– Ти так проткнеш собі серце. Власним ліктем проткнеш. Юлю, припини дуріти. Якого дідька тобі потрібно? Чого тобі не вистачає? – нахраписто зверталася до мене мати, яка жагуче не бажала мого розлучення, так само, як свого часу й цього шлюбу. Вона чудово вміла штрикатися словами, і якби мені не вдалося проткнути собі серце власним ліктем, на неї в цьому сенсі завжди можна було розраховувати.