Узагалі вся ця ситуація демонструвала те, що розумію себе тільки я. Мама забула, що вона колись була матусею, і сприймалася тепер тільки як мати караюча, спрямовуюча, нещадна. Моя подруга Ольга, яка не мала дітей і тепер уже принципово не одружувалася, закочувала очі й повторювала, щоб я отямилася. Подумала про себе, про дитину, про чоловіка, про квартиру врешті-решт!
По суті, більше поговорити не було з ким. Такої самотності й нерозуміння я не відчувала навіть у дитинстві. Коли мати кидала мені в обличчя «негідниця» і не розмовляла тиждень, поруч завжди було слоненя психоделічного зеленого кольору, що спокійно вислуховувало всі мої жалощі і витирало сльози пухнастим хоботом. Дорослі жінки не розмовляють з іграшковими слоненятами, бо ті розучилися їх розуміти. І по заслузі. Адже скільки можна?
Зінаїда Миколаївна, моя сусідка, намагалася не пхати носа до чужих справ, і мені імпонувало таке поводження. Але зараз необхідно було її втручання, я збиралася до неї в гості, придумуючи, чим би влестити стриману жінку похилого віку. Було соромно, та й не вміла я улещувати, але, крім мене, цим ніхто не займеться. Зінаїда любила читати, тому я вирушила до книгарні, розташованої неподалік від моєї колишньої квартири.
Я вовтузилася поруч із полицею, де в реверансах і листівко-опереткових позах застигли героїні Джейн Остін.
– Тобі допомогти? – почула я голос і озирнулася на нього. Поруч стояла продавчиня. Формена камізелька, доброзичливий вираз обличчя, гарна, лукаво-шахраювата усмішка. Востаннє на «ти» представники сфери послуг зверталися до мене, коли я була школяркою, не рахуючи кількох маргінальних персон, у яких я зареклася купувати фрукти на нашому базарі.
– Перепрошую, це ви мені?
– Бачу, що ти мене не впізнала, Юлю.
Продавчиня всміхнулася ще лукавіше, задерикувато труснула головою. Дивно, дівчата з короткими стрижками (а вона була саме такою) рідко струшують головою, зазвичай це виглядає безглуздо.
Я справді її не впізнала.
– Я – Свєта, пригадуєш?
Я натужно намагалася згадати. Нещодавно одна шикарна брюнетка схопила мене за рукав у піцерії, коли я чекала піцу з куркою й ананасом для Арсенія. Я теж її не впізнала і ледве пригадала прізвище, коли вона сказала про музичну школу, у якій ми навчалися. У той час вона дійсно подавала надії, як і я. Чи наспівує вона Верді, коли пакує піцу? Я не знаю. Я не мугикала Сібеліуса [8] (утім, він не надається до мугикання), коли виписувала платіжки за телефони «Nokia».
– Ми з однієї музичної школи?
– Нє-а. Ми, можна сказати, з одного весілля. Ну, подумай, невже не впізнаєш?
І раптом я її впізнала. Вона тоді була кучерявою. Свєта! Наша випадкова весільна дружка. Чи то жила поруч із Юрою, чи навчалася разом із ним, чи, може, була дочкою подруги його матері. Я тоді не фокусувалася на цьому.
Я була ображена на свою подругу Ольку, яка відмовилася бути моєю дружкою, виявивши всю свою забобонну натуру. Вона двічі була дружкою на весіллі, втретє, згідно з народними повір’ями, свідком ставати було не можна, бо сама ніколи не одружишся. Я нила й казала, що вона – зрадниця, що вона мені обіцяла ще в п’ятому класі й повинна дотримати слова. Не можна вірити в таку нісенітницю.
Олька обурювалася і звинувачувала мене в тому, що я пізно одружуюсь, мовляв, я їй обіцяла вийти заміж у ніжні двадцять років, а не в кошмарні двадцять дев’ять, тому мене випередили Таня й Катя, яким вона теж пообіцяла бути дружкою. Але я все ж таки виходжу заміж, нехай і пізно, і вона хоче, тому годі вже її тероризувати. Хто не встиг, той запізнився.
Олька так і не стала дружкою втретє, але й заміж вона не вийшла. «Помста купідонів», – жартували ми, коли згадували цей випадок.
Свєта нас виручила. Це говорилося кілька разів під час розпису й застілля і ставилося мені за провину. Непрямо, але ставилося. От, навіть дружку вона не може знайти, непрактична й безголова Юля. Її всі підводять – почуття міри, здоровий глузд, навіть друзі. Хто жартував, хто казав серйозно, та мені було однаково неприємно…
Свєту я практично не запам’ятала, навіть коли розглядала або показувала фотографії, щоразу запитувала себе: а це хто? А, ну так. Випадкова дружка. Якась знайома Юри або його мами, сусідка чи однокласниця.
Кучерява, повнява, невиразна, вона висіла на другові Юри, нашому свідкові Артурі, якого намагалася підчепити. Дарма вона це задумала, бо Артур збуджувався тільки тоді, коли бачив своє відображення в дзеркалі.