А як заздріли йому хлопці, які дивились на них через вікно! Особливо йому було приємно від погляду тієї зарозумілої білявки з яркими синіми очима! Вона гордо підняла свій курносий носик та пішла до класу, подалі від вікна. Мати це побачила та очима щось сказала батькові, той лиш задоволено посміхнувся у відповідь
- Ходімо, чогось поїмо? Синку, ти голодний? - спитав батько і він, на мить забувши, що вже геть дорослий, почав стрибати від радощів. Бо що може бути краще за вечерю з батьками?!
- То що? Ти домовився? - тихо спитала мати в батька, коли він мив руки
- Так, їдемо завтра о півдні з останнім караваном, - почув він тиху відповідь батька, намагаючись якомога швидше витерти руки
- А ти впевнений, що йому там буде безпечно?
- Ну, звісно! Серденько, все буде добре, - тим особливим голосом, що він тільки до матері озивався, відповів батько. - А ось і наш Пан, - заговорив до нього батько, коли він нарешті висушив руки. - То що їстимемо?
- Синку, лягай вже спати, бо тобі завтра рано вставати до школи, - заходячи до кімнати, проговорив батько і завмер
- Тату, а що це? - Пан шукав свою улюблену батькову сорочку, а знайшов тонкий сірий кинджал
- Оце так ти його сховав?! - гнівно скрикнула мати, входячи до кімнати слідом за батьком
- Цей кинджал століттями оберігає наша родина, він дуже небезпечний, - м’яко відповів батько, підходячи до нього
- Він такий гарний, - неохоче віддаючи кинджал батькові, промовив Пан
- Авжеж! - зло відповіла мати, - Але й дуже небезпечний!
- Тому твоя мама так злиться, - кажучи щось матері очима, відповів батько. - Цим кинджалом можна знищити будь-що та будь-кого, тому ми й повинні берегти його
- Або знищити!
- Або надійно сховати! - теж підвищив голос батько і Панові стало якось лячно. Вони ніколи не сварились раніше. Ніколи!
- Все добре, синку, це ми з татом ніяк не домовимось що робити, ми не сваримось. Лягай спати, - лагідно посміхнулась мати і обняла його.
- А вам дійсно треба їхати? - у воріт школи жалібно спитав Пан
- Синку, любий, ми повернемось за 2 тижні, - лагідно промовила мати, присідаючи біля нього
- А щоб тобі було не так сумно, - почав батько і теж присів перед ним та зняв з шиї кулон на шкіряному шнурі, - це тобі від нас на згадку. Ось цей кинджал...
- Він схожий на той, красивий, - скрикнув Пан, зачаровано розглядаючи кулон
- Так, схожий. Цей кинджал - символ захисників
- А ось це вогняне кільце навколо нього, - продовжила мати, - позначає сонце - символ чародіїв.
- Це символ нашого князівства - Артанії, де живуть найвідважніші захисники та найсильніші чародії, - з гордістю додав батько та почепив кулон Панові на шию
- Він оберігатиме тебе доки нас не буде поряд, а якщо тобі стане сумно, то притули його до серця, міцно-міцно, і відчуєш, що ми поряд, - із блискучими од сліз очима, промовила мати. Потім вона обійняла та поцілувала свого малого хлопчика і встала, а батько дуже міцно притиснув його до себе і встав разом із ним.
- Два тижня, - повторював Пан, дивлячись як йдуть батьки.
Але вони не повернусь ні за 2 тижня, ні за 2 місяця, ні за 2 роки. Їх караван знищили, але про це він дізнається лише через роки.
Він покине школу вночі, наче злодій.
Покине друзів, білявку, лише заради того, щоб знайти своїх батьків.
Він буде наче навіжений шукати їхні сліди, але не знайде.
Надія покине його вже досить дорослого, перетворив на зовсім іншу людину.
Людину, яка стала найкращим охоронцем та воїном.
Людину, вкрай зруйновану примарною надією знайти свою родину та свій дім.
Людину, яку за крок до відчаю завжди зупиняла згадка про яскраві сапфірові очі.
Очі, господарку яких він вже й не мріяв колись побачити, раптом знов з’явились в його житті. Але це вже інша історія.
Маленька біловолоса дівчина із заздрістю дивилась на своїх однолітків. Сьогодні був день батьків, до всіх учнів приїхали родичі. До всіх крім неї та цього відлюдкуватого темноокого хлопця.
Якось він врятував її від знущань інших школярів і відтоді Біла відчувала себе в безпеці лише коли він був поряд. Однієї його присутності вистачало для того, щоб вона почувала себе більш впевнено.
Звісно, що після того випадку вони й не розмовляли зовсім. Він тільки зло відвертався, коли помічав, що вона дивиться на нього. А вона все дивилась. І на її очах малий та незграбний хлопець перетворювався на дедалі більш привабливого юнака.
Завтра в школі весняний бал і вона вирішила, що обов’язково має його запросити. Лише треба дочекатись слушного моменту й запросити. Лише дочекатись! А головне підійти і спитати, а не просто дивитись як місяці та роки до цього...