Ось він йде!
- Пане!
- Ач, налякала! Ти чого вистрибуєш?!
- Запросити хочу, - пробелькотіла зніяковіло дівчина
- Так запрошуй! - як завжди роздратовано відповів їй Пан, - Мені йти треба!
- Я тебе хочу запросити! - його грубість ніби надала їй сил, - підеш зі мною на бал?
- З тобою? - перепитав Пан, піднявши одну брову та помітив ревнивий погляд своєї подружки, вони не так давно посварились і він вирішив провчити її. Буде їй наука! - А піду!
- Правда? - не вірячи своєму щастю, перепитала Біла і її очі засяяли немов сапфіри на сонці
«Які очі», - мимоволі майнуло на думці в Пана
На цьому балу вона була дуже гарна. Найгарніша! Панові заздрили майже всі хлопці в школі. Її очі сяяли таким щастям, такою щирою радістю, що Пан мимоволі дедалі частіше зупиняв на ній свій погляд. Вона була вродлива, цікава, а очі!
Після завершення балу Пан запросив її на прогулянку. Він! Її! А ще тримав за руку! Сам тримав! І казав такі гарні слова... А потім... Потім він її поцілував! Це взагалі її вперше хтось цілував! І це був саме він!
Від хвилювань Біла так і не змогла заснути та, не в силах стримувати більше свого щастя, вибігла на двір, щоби знову побачити ті самі зорі, під якими Пан її поцілував!
Та це ж він йде тропою! Невже теж не може заснути від щастя?! Невже... невже він йде до неї? Невже?!...
Але він був із торбою. Він йшов до воріт
- Пане? - тихо гукнула вона. Надворі було темно, він не бачив її допоки вона не гукнула і не підійшла ближче
- Біло? - якось дивно спитав він, а потім раптом змінившись грубо спитав, - чого ти тут робиш? Йди звідси! Повертайся негайно!
- Пане, куди ти? - відчуваючи якусь величезну біду, жалібно спитала вона
- Куди треба! Повертайся до своєї кімнати!
- Пане...
- Ач! Тільки не рюмсай тут мені! Повертайся до своєї кімнати! Гайда!
- Пане, але... Нащо ти йдеш?!
- Я маю знайти своїх батьків!
- Я піду з тобою! Зачекай, я швиденько речі зберу! Ти не думай, що я дівчина! Я допоможу! Я... я все зможу! Тільки не кидай мене...
- А до чого тут ти?
- Але ж... Ми... Я... Тобто...
- Досить вже! Що ти рюмсаєш тут?! Забирайся! - скрикнув він аби тільки позбутися її, бо поруч із нею він починав сумніватися в своєму плані, а він має йти. Він повинен знайти батьків! Чи він може взяти її з собою?.. Ні! Ні, це дівчисько буде його лише затримувати! Ні! Він має позбутися її! Ці сапфірові очі й так завдали йому багато клопоту, посіявши в ньому сумніви. - Забуть те що... просто забуть
- Забути? - тремтячим голосом перепитала дівчина, в якої тільки-но розбилося серце
- Ну, не плач, білявочко! Ти гарна! Ти дуже гарна, але я мушу йти! Зрозумій, їх вже ніхто не шукає! Залишився тільки я і саме я мушу їх знайти!
- Я буду чекати на тебе
- Нащо? Як я знайду батьків ми повернемося додому, до Артанії, а це дуже далеко звідси. Ти маєш жити своїм життям! Без мене
- Без тебе... але... як це, Пане? Я... я не зможу! Будь ласка, Пане, дозволь мені пити з тобою! Я буду лише тінню, ти навіть не помітиш! Я...
- Ні! Ні, ти залишаєшся тут! Все, бувай! - відрізав він та не обертаючись швидко пішов до воріт.
Дівчина дивилась на його спину, до останнього сподіваючись, що це все злий розіграш, що він ось-ось зупиниться, повернеться до неї, обійме, як тоді і...
Та не треба їй нічого вже! Не треба цього поцілунку та обіймів! Хай він і дедалі не помічає її, ненавидить, аби зупинився! Аби залишився! Аби й надалі був поруч!
Але він пішов.
Пішов і забрав із собою всю безпеку та удачу.
Цій малій білявці довелось зазнати багато страху, але завжди, коли ставало так погано, що навіть сонце не гріло, завжди вона згадувала ті короткі миті цілковитого щастя, ті крихітні хвилини танцю з ним, з цим дивним та відлюдькуватим хлопцем. І нібито він знов опинявся поруч та однією своєю присутністю дарував їй сили боротися далі, рятував від злих знущань і тортур. Ця крихітна згадка рятувала її, не давала тій маленькій білявій дівчинці назавжди зникнути, розчинитися у жорстокості оточення. І саме ця згадка, неначе остання надія вогника, що гасне, знов приведе її до нього. Але це буде зовсім інша людина та зовсім інша історія.