Олесь Павлович Бердник
Калина вища моєї хати
Село Гребені на високих Дніпрових кручах. Від Києва рукою подати — влітку по воді "Ракетою", а взимку тряским автобусом у бензиновому чаді. Чи то випадковість, звичайний збіг обставин, а чи свідоме веління долі звело в цьому гарному, мальовничому, але, здавалося б, нічим не знаменитому селі людей непересічних, обдарованих особливою силою? Сила та — в умінні пробуджувати втрачену віру, відроджувати дух непокори й прагнення волі, відчуття своєї приналежності до великого й мудрого, доброго й стражденного народу. Люди ці — письменник-фантаст, філософ і громадський діяч Олесь Бердник, його дружина, однодумець, друг і помічник — тендітна, схожа на дівчинку, Валя, і ціле родове гніздо Литвинів — кобзар Василь Литвин, його жінка Антоніна і шестеро білоголових Литвинят.
Сьогодні розповідь наша про історію однієї хати. І хай не дивує читачів така прозаїчна тема. Хата ця особлива і об'єднала вона навколо себе в найтяжчі хвилини тих, хто не хотів скоритися страшному Молоху обезличення і обездушення, не хотів перетворюватись на слухняного гвинтика штучно створеної "нової спільноти" найщасливіших у світі людино-роботів.
Валю, Олесю Павловичу, дуже багато чула я про Гребені, про те, як ви сюди потрапили, як будували хату, як вона "виростала", добудовувалася, скільки разів хотіли її зруйнувати, зрівняти з землею, а вона все-таки встояла на лихо воріженькам і на радість вам і всім добрим людям. Цілі легенди по Києву ходили. Розкажіть, як усе було…
Валентина: — Почалося усе за рік до того, як забрали Олеся Павловича. Почалося дуже просто. Ми шукали десь гарне місце, де б вільно дихалось і можна було працювати. Був кінець сімдесятих, і атмосфера навколо нас була, мов драглистий кисіль.
Самісінький "розквіт" застою.
Олесь Бердник: — Та ні, навколо нас якраз усе вирувало. Стільки офіційних товаришів нами займалися, не спускали з нас ока й брали, я б сказав, активну участь у нашому житті!
На той час ви вже не були членом Спілки письменників!
О. Б.: — Мене виключили зі Спілки сімдесят третього, після досить типової на той час підготовки "громадської думки". Була перед цим стаття у "Літературній Україні", в якій мене звинувачували у смертних гріхах на зразок такого: "Він вийшов на сцену, розкуйовдив бороду, підняв угору палець і сказав: "А все-таки Бог є!" Йшлося про мій виступ в Інституті харчової промисловості. То був мій отанній публічний виступ перед арештом і ота стаття — справжнісінька фальшивка, та ще й виконана на печерному рівні.
Уже сама "розкуйовджена борода" чого варта!
О. Б.: — Найсмішніше те, що якраз про Бога я на тій лекції взагалі нічого не казав. То була розповідь про останні досягнення науки у космосі, про дослідження в галузі біоенергетики, що грунтувалися саме на матеріалістичному підході. Лекція мала великий успіх: мила жінка, заступник секретаря парторганізації того інституту, піднесла мені квіти, дякувала і запрошувала виступити у них іще. Навіть декан факультету марксизму-ленінізму запропонував мені виступити з доповіддю на "Ленінських читаннях". І раптом після усіх отих запрошень і подяк стаття в "Літературці", де наводився обурений лист тієї партійної дами з найабсурднішими звинуваченнями на мою адресу.
Ситуація досить типова і майже звична для епохи "розвинутого соціалізму"?
О. Б.: — Може, й типова, і тепер зрозуміло, що то була наперед запрограмована акція, але тоді я хотів будь-що добитися правди, поїхав до Інституту і, дивлячись у вічі тій жінці, запитав, що це має означати. На що вона відповіла — їх викликали у перший відділ і сказали, що з Бердником і так уже покінчено, що він, мовляв, буржуазний націоналіст, зв'язаний із закордонними розвідками, і що "надо зтого гада добить". Тобто жіночка та мала виконати свій партійний і громадянський обов'язок, як його тоді розуміли. От вона його і виконала.
А як події розвивалися далі?
О. Б.: — Далі була стаття в "Радянській Україні", під назвою "Турист за дорученням", де дуже мальовничо описувалося, як я за червоного светра, якого мені привезли з Заходу, продав Батьківщину і передав за кордон антирадянські матеріали. І знову я намагався добитися правди, подав скаргу до Прокуратури УРСР за наклеп, ходив до високих чиновників у ЦК та у Спілку письменників і там мене заспокоювали: "Та наплюй ти на це, то все дурниці!".
А далі була "третя дія" вистави "Бердник націоналіст-антирадянщик"?
О. Б.: — Так, тоді був славнозвісний пленум Спілки письменників України, на якому керівник письменницької організації звинуватив мене у "хохломанії в космосі". Так, найбільшим звинуваченням проти мого роману "Зоряний корсар" було те, що, цитую з пам'яті: "Ви уявляєте, товариші, у Бердника і через двісті років іще є Україна й українці! Космонавти-українці перед польотом сходять на Говерлу, аби зустрітися й попрощатися з Матір'ю Україною, набратися в неї сил і віри!" На ті часи то було страшне звинувачення. Аякже, — я вірив в те, що і через двісті років наш народ житиме, а не зіллється, як це було заплановано, в "єдину спільноту".
І після виключення зі Спілки, звичайно, жоден ваш твір на Україні не публікувався?
О. Б.: — Ясна річ, про це не могло бути й мови. Крім того, з бібліотек були вилучені всі мої книжки.
В.: — Стало зрозуміло, що на цьому наші "друзі" не зупиняться і що заключним актом цієї вистави буде арешт.
Але ж між виключенням зі Спілки й арештом пройшло кілька років. Років, коли ви продовжували писати літературні й публіцистичні твори, філософські есе і відозви до керівників нашої держави, до ООН, ПЕН-клубу, звернення до колег по перу у Москві та за кордоном. Невже ви сподівалися, що ті ваші листи можуть переконати когось із наших лідерів!
О. Б.: — Сподівався! І досі не шкодую за тим. Зрештою, багато з тих документів я мав змогу опублікувати тепер на сторінках "України". Зокрема, мій лист до голови Конституційної Комісії Леоніда Брежнєва, лист-звернення до ПЕН-клубу та інші.
Леонід Ілліч так вам і не відповів?
О. Б.: — На жоден з моїх листів у партійні установи відповідей не було. Хоча це й не завадило долучити їх до справи, як свідчення моєї "антирадянської" діяльності; а мої протести. що це, мовляв, приватні листи до голови держави з конкретними пропозиціями щодо зміни Конституції, жодного успіху не мали.
Повернімося до історії вашої хати, адже саме в ній ви прожили останній рік перед арештом.
В.: — Ми потрапили до Гребенів випадково — заїхали в гості до кобзаря Василя Литвина. Він тут жив із сім'єю, а Олесь Павлович із ним давно товаришував. І я просто закохалася у це місце. Так і сказала: отут ми будемо жити. Це місце — наше, Олеся Павловича і моє. Але ж як нам було сюди потрапити? Ви ж уявляєте, який за Бердником тягнувся "хвіст". Та ми вже були навчені гірким досвідом. Отож я швиденько виписалася з Києва, поїхала у Кагарлик і сказала місцевому начальству, що маю дитину, вмію шити і хотіла б поселитися в Гребенях. Звісно, на мене там подивилися, як на божевільну — всі рвуться в Київ, а я прошуся з Києва в село, але люди їм були потрібні і одержала я офіційне направлення в Гребені. А мені тільки того й треба було. Прилетіла я з ним у Стайки до колгоспу і там мені пощастило: замість голови колгоспу був якийсь його заступник, котрий мені також те направлення підписав, і отак я отримала дозвіл на три сотки землі.
А про те, що ви жінка Бердника, ніхто й не здогадувався!
В.: — Та що ви! Він у нас був підпільний. І через те, поки наші "опікуни" не дізналися, що й до чого, треба було будь-що поставити на тих виділених мені трьох сотках хоч якусь хатинку. Був у нас малесенький садовий будиночок на березі Дніпра, хазяїн, який нам його продав колись, відступив свою ділянку іншому чоловікові і нам сказав вибиратися. Тож ми й вирішили перевезти того будиночка сюди, в Гребені.
О. Б.: — І стулив я його сам-один всього за три дні. Валя тоді була з нашою малою — Ромашкою. Доньці виповнилося чотири роки, вона весь час хворіла, тож і для неї ми старалися — тоді, до Чорнобиля, тут було цілюще, свіже повітря. Отак я й збив нашого куреня. Пам'ятаю, дощ падав, гроза страшна була. а я з молотком, сокирою, цвяхами збивав, стуляв, допасовував — аби швидше, аби встигнути, а тоді вже, як стоятиме хатка то не виженуть і не зруйнують.