В.: — Минуло тих три дні, Олеся Павловича якраз не було вдома, він поїхав до Києва, а я з малою поралася коло хати, коли де не візьмись, під'їжджають три чорні машини. Та ще й бульдозер за ними їде. Виходить з першої машини голова сільради і з криком до мене: "Ви нас обдурили! Ви Радянську владу обдурили! Ми думали, ви бідна-нещасна самотня жінка з дитям, а ви ж — Бердник! Вибирайтеся геть із хати! Щоб вас тут не було за двадцять чотири години!" А я їм на те: "Ні! У мене, крім цієї хати, нічого немає. І я тут житиму, і дитина моя тут житиме, і Бердник тут жити буде". Тут вони зовсім оскаженіли й скомандували, щоб бульдозер ближче під'їхав. Налякати мене хотіли. Я тоді взяла Ромашку на руки, зайшла всередину хати, накинула на двері клямку і сказала їм: "Тоді руйнуйте хату разом зі мною і з дитиною. А я звідси нікуди не піду!" Постояли вони, пошепотілися, а тоді посідали в свої "воронки", хряснули спересердя дверцятами, та й поїхали.
Страшно вам було, Валю?
В.: — Я знала, що я від них сильніша, бо за мною була правда, а за ними наче й влада, і міліція, і суд, і бульдозер отой…
Таке собі знаряддя влади. Колись були скіпетри, булави, а у них символ влади — бульдозер.
В.: — А тепер я розповім найголовніше. Коли Олеся Павловича забрали, у березні — після того, як ми у цій хатинці дерев'яній перезимували утрьох із малою (добре, кум Василь Литвин грубку склав) — почали мене знову терзати, їздили і місцеві начальники, і з Кагарлика, і кагебісти з Києва. Батьків моїх розшукали у селі під Уманню, налякали їх до смерті, мовляв, як не поїде з Гребенів ваша дочка, то ми і її заарештуємо і лишиться ваша онука сиротою. Батьки в мене люди прості, налякані ще із сталінських часів, а як сказали їм, що в моїй хаті збираються націоналісти та антирадянщики, то вони до мене примчали та й почали умовляти, аби я переїхала з дитиною до них. А я знала, що ніяка сила мене з цього місця піти не примусить. Адже через те мене звідси й проганяли, щоб Олесю Павловичу й думки не було куди послати. Щоб не було йому на кого спертися там, на Уралі. По всякому намагалася пояснити своїм батькові й матері, чому я звідси не можу поїхати, а тоді й кажу: "Бачите, он під вікном у нас калина росте. То її Олесь Павлович сам у долині викопав, приніс і посадив отут. А мені сказав, щоб я його, як прийде час, під цією калиною й поховала. І я звідси, від цієї калини, нікуди не піду".
Мати, моя, видно, про цю калину й сказала, коли їх питали, чому я не згодилася переїжджати до батьків. Коли це минає кілька днів, приїжджає з Києва молодий кагебіст. І з усмішечкою такою нахабною, знущаючись, питає в мене: "Говорят, что ты не хочешь отсюда уезжать потому, что Бердник тут дерево какое-то посадил — и сказал, что его под ним похоронили?" — "Так, — кажу йому, — ось цю калину він посадив". А в нього аж обличчя витяглося й він питає так розчаровано: "Такое маленькое? А я йому: "А Бердник ще вмирати не збирається! Ще довго цій калині рости. І буде вона вища мої хати і Олесь Павлович сюди повернеться і тут житиме!".
Мабуть, тому працівникові держбезпеки ваші слова видалися черговими фантазіями, а воно ж так і сталося, як ви казали.
В.: — Ось вона, можете подивитись, яка виросла. І хата наша відтоді розрослася. Ось, посередині, де висять мої гобелени і картини Олеся Павловича, — це і є та наша перша дерев'яна хатинка, яку за три дні стулив Бердник, а тоді і прибудовували, доточували, обкладали цеглою. І допомагали мені будувати нашу хату тоді, коли Олесь Павлович був у таборі, тільки дуже близькі люди. Приїжджав кобзар Богдан Островський з Києва, дуже багато тут працював. Приїжджали художники Сашко Члек, Олег Манжелей, допомагав Василь Литвин, мої тато, мама і сестра. І ніхто ніколи не схотів і копійки взяти. Так що вся наша хата виросла з любові й доброти. І не схожа вона на інші хати. Бачите, ось сходинки однієї кімнати в другу, ось ця кімната нижча, а тут маленький закапелочок — то кабінет Олеся Павловича, тут йому затишно і тут найкраще працюється.
Валю, коли дивишся на вашы картини, гобелени, хоругви, здаэться, що вони ныби виростають із ваших спільних ідей, багато в них із книжок Олеся Павловича, є спільні мотиви в його картинах, віршах, філософських роздумах і у ваших дивовижних панно. Знаєте, від них наче випромінюється якесь тепло, вони здаються теплими, живими. І мабуть, вони могли народитися саме тут, на цих кручах, біля Дніпра, серед квітів вашого саду.
В.: — А я так часто й працюю. Олесь Павлович читає мені щось своє, радиться, а я в цей час працюю над картиною. Свою "Діву-Україну" я шила прямо посеред поля, розкладала тканину, добирала кольори, вишивала. Вона набиралася від землі енергії й життя. Недавно у нас була Ніна Матвієнко. Стала вона навпроти "Діви", а тоді заплакала й каже: "Ви подивіться, які ж в неї ніжки бідні, босі. Яка вона беззахисна і яка прекрасна. Як її хочеться затулити собою, щоб вберегти, не дати розтоптати".
О. Б.: — Моє родове село Кілов якраз навпроти, на тому березі Дніпра. Я, коли був малий, часто дивився на Дніпрові кручі, що по цей бік, і мені здавалося, що тут мають жити якісь особливі, сильні й прекрасні, люди. І, пам'ятаю, коли вже почав шукати істину, звернувся до Йоги і прагнув віднайти Шамбалу — казкову країну Добра й Правди, мені приснився сон. Отакі, як і у нас тут, високі круті береги, Дніпрові кручі, вкриті садками, в барвистих квітах і пахучих травах, і ніби чиїсь руки піднімають оці гори в небо і чути голос: "Ось твоя Шамбала. Тут твої Гімалаї". Я зрозумів, що силу можна взяти лише з власної землі. Лише тут формується сьогодення і майбутнє України. Усі зусилля наших родаків з-за океану марні, коли Україна загине. Українські громади в Канаді та Сполучених Штатах, хоч які б активні й сильні вони були — то лише історичне відлуння. Центр духовності нашого народу на цих прадавніх святих землях. Лише тут наша нація зможе знайти сили для відродження. Лише тут може народитися Духовна республіка. 1 це наш єдиний і останній шанс.
В.: — Ми вистраждали це право — право об'єднатися в республіку Духу. Згадайте, Україна ніколи нікого не завойовувала. Вона лише оборонялася, захищала себе та інші держави від завойовників і грабіжників, аж поки прийшла до нас найстрашніша кара — Чорнобиль. Ворог, який вбиває не лише людей, а й робить мертвою землю.
О. Б.: — Ми врешті повинні зрозуміти, що відродження може прийти лише через воскресіння духу. Жодне економічне процвітання, жодні політичні успіхи, змагання між тими чи іншими партіями не врятують нас. Найстрахітливіший наш ворог — суцільне обездушення. І хоч як би нас переконували, що формула щастя у кількості ковбасних виробів на душу населення, це буде чергова гонитва за химерою.
Тепер багато хто вважає, що на порожній шлунок важко говорити про "високі матерії".
О. Б.: — Чергова підміна причин і наслідків. Невже нас нічого не навчив потворний експеримент над живими людьми, що розтягся на сім десятиліть? Адже ми пересвідчилися, що торжество матеріалізму веде у прірву, що людина, перетворена на "людиноодиницю", на "людський фактор", перестає бути людиною. Що "народна маса" ніколи не стане народом. Врешті, для того, щоб витравити з людських душ відчуття приналежності до свого народу, докладалося багато зусиль. З кров'ю вичавлювали з нас національну гордість, багнетами й кулеметами замішували оту "масу".
Олесь Павлович, а чи не здається вам, що нашому народові весь час прищеплюють якийсь комплекс національної неповноцінності? Тепер це вважається ознакою хорошого тону — вдарити себе в груди і з якоюсь самоїдською супероб'єктивністю звинувачувати самих себе в холуйстві, заздрості, боягузтві, тупості.
О. Б.: — То давня і добре розроблена тактика й не лише в ставленні до українського народу. Адже для того, щоб повністю розчавити, підкорити людей, треба забрати в них національну гордість, вкрасти й сфальсифікувати історію, примусити сміятися й знущатися самих із себе. Де ще в світі люди насміхаються з рідної мови, знущаються над традиціями і вірою своїх предків? Автори й виконавці тієї страхітливої шахової партії, що розігрувалася в нашій країні, добре усвідомлювали, що віднявши у народу віру, вони вб'ють у ньому душу. Народ втратить розуміння свого історичного призначення, він не знатиме свого місця в минулому і майбутньому, не розумітиме, нащо живе. Вбите було відчуття єдиного національного організму, його знищили і розшарпали на шматки. Для чого жила людина — обездушена, окрадена? Яка була мета її життя? Фальшиві, штучно створені боги, як тепер ми бачимо, розлітаються, мов мильні бульбашки. Погляньте, віра у Христа існує вже двоє тисячоліть. Велике вчення, звід загальнолюдських цінностей, вистражданих і вимріяних кращими синами людства. Заповіді ті були розтоптані кованим чоботом, людей виховували за новими заповідями, коли "не убий" відміталося, як застаріле і некласове, й усі десять заповідей перестали бути незаперечними. Нас привчили до думки, що всі наші предки, їхні шукання, боротьба, страждання на шляху до істини були фальшивими. Ми мали ковтати наперед заготовлену жуйку нових абсолютних законів. Що з того вийшло, ми бачимо сьогодні. І не лише в нашій країні відбулися страшні деформації в умах людей.