Але ж нині багато хто саме на Заході шукає відповіді на наші найпекучіші проблеми. В усякому разі, не можна заперечувати матеріального розквіту капіталістичних країн.
О. Б.: — Хоч як парадоксально це прозвучить, але у людей, котрі постійно думають про шматок хліба, і у тих, хто не знає, з чого вибрати через надмір усіх отих благ, є багато спільного. Переїдання — це голод навпаки. І там, і там немає духовності. І я переконаний, що жоден достаток не замінить і не відродить душі. І почати відродження національного духу ми повинні з єднання. Тепер, коли в нас вперше за всі криваві роки тоталітарного режиму з'явилася хоч якась можливість самим формувати своє майбутнє, головне — схаменутися, не розтягти наш понівечений національний дім по шматках, так, як ото мурашки по кристаликах розтягують купу цукру. Слід шукати те спільне, що в нас є, а не звинувачувати одне одного в минулих і нинішніх гріхах. У всіх у нас спільна мати — Україна. Ми всі її діти — і мертві, і живі, і ненароджені. І ті, хто бився і вмирав під синьо-жовтими прапорами з любов'ю до неї, і ті, хто гинув під прапорами червоними, також вірячи, що несуть щастя рідній землі. Пригадуєте, як у "Вершниках" Яновського плаче стара Половчиха над своїми синами, котрі вбивають один одного, плаче й примовляє: "Я ж усіх вас народила".
Сьогодні ми повинні об'єднатися для того, щоб виробити спільні стратегічні цілі. Треба визначити покликання нашої нації у контексті світової історії.
І ви гадаєте, що майбутня Духовна республіка може народитися лише на національному грунті?
О. Б.: — Ви, мабуть, знаєте, що в Індії була спроба створити таке ідеальне місто, куди б зібралися однодумці, шукачі істини й духовності з усього світу. Те місто назвали Ауровіль, і здавалося, що воно має бути взірцем для наслідування. Але експеримент цей успіху не мав. Чому? Річ у тім, що не було там праоснов, об'єднуючих начал, які гуртують, злютовують окремих людей у народ. А формує дух народу і земля, на якій він одвіку живе, і трави, й дерева, які на тій землі ростуть, і навіть пахощі квітів, що цвітуть на ній.
Учені довели, що навіть звучання різних мов формує зовсім відмінні властивості національних характерів. Сама мелодика мови закодовує в дитині певні поняття і формує в ній самобутнє, неповторне світосприймання.
О. Б.: — Візьміть ту ж Індію. Чому там витворилася така могутня й цілісна філософія, що знаходить стільки прихильників в усьому світі? Певно, через те, що народжувалася та філософія на глибинних національних традиціях, які обточувалися тисячами й мільйонами найталановитіших умів, як ото камінь обточується і шліфується невпинними, незліченними хвилями, так і могутня народна ріка витворила у своїх глибинах мудре й цілісне вчення. І саме тією своєю відмінністю, своєрідністю, неповторністю воно так приваблює й захоплює. Так само і наш, і багато інших народів землі мають що подарувати одне одному. Але лише тоді, коли їхні духовні скарби виростатимуть із власного національного кореня. Інтернаціоналізм у творенні подібних концепцій розвитку людства виявляється безплідним. Не можна взяти й інтегрувати одного українця, одного індуса, одного англосакса і на цьому грунті створити всеохопне загальнолюдське вчення. З цього може вийти тільки якийсь міжнародний фестиваль. А неповторні скарби духу конкретної земної людини проявляються через унікальний національний синтез.
Ви вважаєте, що попри всі наші нинішні незгоди і просто кричущі суперечності, все-таки можливе таке єднання на грунті національної духовності?
О. Б.: — Тепер такий час, коли треба не мудрствувати лукаво, а просто й чесно подивитися на те, що нас оточує. Як сільський дядько на згарищі своєї хати починав розгрібати попіл, гукав дітей і вони разом вибирали з обгорілих головешок то вцілілу шулу, то цвяха, то сокиру, і тут-таки починав разом із синами зводити новий дім, так і ми зараз повинні тверезо й спокійно подивитися, що в нас лишилося, які творчі сили допоможуть нам у будівництві нової духовної єдності.
Ви вважаєте, що такі сили, здатні воскресити й об'єднати людей у Народ, все ж існують? Попри всі страшні спустошення, яких зазнала й інтелігенція наша, і селянство?
О. Б.: — Я в цьому глибоко переконаний. Вірю в те, що Свята Україна жива. До речі, так народилася ідея Валиної картини. Я тоді працював над поемою "По-Ра" тобто після Ра, де розглядав історію України ще від часів сонячного культу і до того, коли ми зрадили батька Ра — батька Сонце. Відтоді й пішли наші катастрофи. Але Діва Україна лишилася недосяжною для ворогів. Десь серед Дикого поля, серед квіток вона зберігає скарб душі народної, аж поки діти її отямляться і повернуться до неї. Закінчується ця поема словами:
Годі діти, годі нам журиться,
Промайнула та страшна пора.
Нову казку шепче давнє жито
І встає над світом батько Ра.
Підемо окрадені і голі,
Підемо убогі і святі
У правічне Боже Дике поле
Між квітки пахучі і густі!
Україна, Зоряна Дівиця,
Всіх покличе з тої далини,
І до неї прийдуть поклониться
Нові діти, нові Ра-сини!
Це прекрасна ідея — об'єднатися навколо Матері-України всім її дітям, створити Духовну республіку, та чи нездається вам, Олесь Павлович, що до циз високих ідей можуть приєднатися люди ниці, фальшиві? Скільки ми вже бачили такого — коли до найсвятішого діла, прикриваючись гарними словами, приходила всяка погань і руйнувала, спотворюючи ту справу)?
В.: — Бога не обдуриш, і Україну не обдуриш, тому що вона жива істота, яка дивиться на нас, як мати. І коли приходить до неї людина бездуховна, то все, що б вона намагалася робити, говорячі ті високі слова, розсипається. Тільки з благословіння її може щось справжнє народитися й зрости. Знаєте, як цікаво приходять до нас самі ідеї картин? Ось, наприклад, як з'явилася моя "Тайна вечеря"? Якийсь віруючий чоловік із Карпат через наших спільних знайомих передав замовлення Олесеві Павловичу, аби він намалював йому картину за цим Біблійним сюжетом. І раптом у нас із ним виникла думка: а чому б не зробити цю картину на тканині? І працювали ми разом. Олесь Павлович ділився зі мною своїми ідеями, ми разом думали про майбутнє нашої землі.
О. Б..: — То було наче попередження, наче знак — бо я знав, що після Тайної вечері наступає зрада й Розп'яття.
В.: — Так і сталося. Рівно через місяць, як ми закінчили цю річ, Олеся Павловича забрали. А картина лишилася в нас. Ми з нею не змогли розлучитися, бо то вже було більше, ніж просто картина — це була частина наших дум і страждань.
Але ж після Розп'яття було Воскресіння!
О. Б.: — Воскресіння починається і на нашій землі, починає відроджуватися народна душа. І Валин "Кобзар" — то символ воскреслого духу нації. Кобзар, який завжди будив сплячих, кликав до битви. У думках кобзарських — квінтесенція історичної правди.
В.: — Так само хочемо ми відродити давню традицію України — хоругви. Тепер, коли так багато розмов про національну символіку, нам здається, що не варто ламати списи, чи має наш прапор бути тільки синьо-жовтий, чи червоний, чи козацький — малиновий. У нас багато прекрасних символів. З хоругвами козаки захищали нашу землю. Тому я хочу створити цілий цикл хоругв. Одну хоругву — "Українську Мадонну" Олесь Павлович возив із собою до Сполучених Штатів. І українці заокеанські дуже гарно сприйняли її. У невеличкій церкві під Нью-Йорком, в Гантері її освятив місцевий священик, отець Михайло, так що вона стала ніби спільним нашим символом — і дітей України, що живуть на своїй землі, і тих, хто відірваний від неї, але любить і страждає за неї.