Камера показала уривки з місць надання допомоги біженцям. На задньому плані маленька дівчинка з опіками на руках притискалася до матері. Ще один сюжет про дітей в початковій школі. Тіла дітей… мабуть, була ранкова перерва, коли упав метеорит. Я думала, що все, що я можу собі уявити, буде гірше, ніж реальність. Я помилялася.
Місіс Ліндхольм вимкнула телевізор.
— Там зараз пекло. Вам не потрібно дивитися. І вам потрібно повечеряти.
— О, я не хочу заважати.
— Дурниці. Я б не сказала Євгену привезти вас, якби ви заважали. — Вона засунула хустинку за пояс спідниці, коли стояла. — Ходімо на кухню і дозвольте мені трохи вас погодувати.
— Я… Дякую. — Мій етикетний інстинкт не мав наміру воювати з тією простою реальністю, що я повинна поїсти, навіть якщо не голодна. Плюс до того, якби вона була схожа на мою матір — я витерла тильною частиною руки очі — якщо вона схожа характером на мою матір, то відмова від їжі виглядатиме некрасиво.
Під моїми босими ногами лінолеум підлоги на кухні був прохолодний. Стіни кухні були пофарбовані у м'який зелений колір, а над поблискуючим чистотою прилавками були чіткі білі шафи. Чи прибирала вона, коли їй сказали, що я приїжджаю, чи її будинок завжди був охайним? Коли вона відкрила холодильник, я підозрювала останнє.
У неї напевне був знайомий, який дістав їй посуду Тапервер, або вона продавала її сама. Їжа вся була в пастельних контейнерах. Якби я не бачила моменту її шоку і горя під час перегляду телебачення, вона могла б зійти за рекламу для домогосподарок.
— Отже… як щодо бутерброда з шинкою та сиром?
— О… можна просто сир?
— Після дня, який ти провела? Потрібно отримати трохи білків.
Мама казала, що завжди краще казати про це.
— Ми євреї.
Вона випрямилася, піднімаючи брови.
— Справді? Ну… ніколи б не подумала, подивившись на вас.
Це був люб'язний початок для знайомства. Я знаю, що це було так. Я повинна була повірити, що це було так, тому що я була гостем у її будинку і не мала більше до кого піти. Я сковтнула і посміхнулася.
— Отже, просто сир буде добре.
— А як щодо риби, тунця?
— Це звучить прекрасно, якщо не створить вам проблем. — Ми не походили з сімей, які вважали себе кошерними, але від початку війни я перестала їсти свинину та молюсків. Внутрішня дисципліна, крім усього іншого, допомогла мені пригадати, хто я, і чому це було важливо.
— Анітрохи. — Вона витягла з холодильника блідо-рожевий контейнер. — У Євгенія завжди ця риба на обід, тож я купую її для нього.
— Чи можна щось зробити, щоб допомогти?
— Просто сідайте. — Ще один контейнер, тепер зелений, послідував за першим. — Важче буде пояснити, де все лежить, ніж просто приготувати.
На стіні біля холодильника висів тьмяний коричневий настінний телефон. Його вигляд вдарив мене виною, як цеглою.
— Я можу… ненавиджу нав'язуватися, але чи можу я скористатися вашим телефоном? Це буде дзвінок на далеку відстань, але… — Я замовкла, не знаючи, коли зможу їй віддячити.
— Звичайно. Хочеш, щоб я вийшла?
— Ні. Так навіть буде краще. — Це була брехня. Я відчайдушно бажала конфіденційності, але не хотіла нав'язуватися їй ще більше. — Дякую.
Вона поклала сендвіч на прилавок і махнула рукою на телефон.
— Це не партійна вечірка, тож вам не доведеться турбуватися про те, що хтось підслухає. Одна з переваг перебування у великому будинку, так?
Я підійшла до телефону, бажаючи, щоб він був в іншій кімнаті будинку, або щоб у мене вистачило сміливості сказати їй правду. Після того, як я набрала номер, знову з’явився той проклятий сигнал зайнятої лінії. Мені вдалося не вилаятися. Ну… не вголос, у будь-якому випадку.
Я спробувала ще раз, і телефон задзвонив.
Від полегшення сили покинули мене і я притулилася до стіни. На кожну телефонну трель я молилася: Будь ласка, нехай вони будуть вдома. Будь ласка, нехай вони будуть вдома. Будь ласка…
— Алло? Це резиденція Векслера. — Голос мого брата був спокійним та професійним.
Скеля тріснула.
— Гершель? Це Ельма.
Нерівне задихання, а потім просто тріск далекої лінії.
— Гершель?
Я ніколи раніше не чула, як мій брат ридав. Навіть коли він розбив коліно аж до кістки.
На задньому плані я могла почути Доріс, його дружину, яка задавала питання… напевне.
— Щось не так?
— Ельма! Ні ні. Вона жива. О, слава Богу. Вона жива. — Його голос повернувся до мікрофона. — Ми бачили новини. Що… що з мамою і татом?
— Не знаю. — Я натиснула рукою на очі і притулилася чолом до стіни. За мною пані Ліндхольм готувала сендвіч — неприродно тихо. Мені довелося витискати слова з горла.