— Пекло здається досить акуратним. — Натаніель потер лоб вільною рукою. — Ми були в Поконосі, коли упав метеорит.
— Ісусе, один шість, там пекло. Я просто пролетів над цим. Як ви вижили?
— Поняття не маю. Отже… куди ми повинні сісти?
— Дайте мені секунду. Я перевірю, чи зможу я провести вас до Райт-Паттерсона.
— Роджер. Чи допоможе інформація, що я капітан армії у відставці і працюю в уряді?
— В уряді? Скажіть, будь ласка, ви сенатор?
Натаніель засміявся.
— Ні. Ракети і НАСА. Натаніель Йорк.
— А, супутники! Ось чому ваш голос здався мені знайомим. Я чув вас по радіо. Майор Євген Ліндхольм, до ваших послуг. — Чоловік на іншому кінці лінії трохи помовчав. Коли він знову з'явився, то сказав: — Маєте достатньо палива, щоб дістатися до Райт-Паттерсона?
Я літала на цю авіабазу кілька разів, переганяючи літаки під час війни. Це було приблизно за сто п'ятдесят миль від того місця, де ми були. Я кивнула, коли змінювала курс, щоб доправити нас туди.
Натаніель кивнув, що зрозумів і знову підняв мікрофон.
— Так.
— Чудово. Ви будете там вчасно на вечерю. Не те, що їжу слід чекати з нетерпінням.
Мій шлунок загарчав від згадки про їжу. Ми не їли з обіду напередодні ввечері, і я раптом стала страшенно голодною. Навіть вода буде вітатися.
Натаніель вимкнув зв'язок, зітхнувши на своєму сидінні.
— Схоже, біля мене сидить вентилятор.
Він фиркнув.
— Ми повинні були його побачити.
— Кого?
— Метеорит. Ми повинні були передбачити, що станеться.
— Це не твоя робота.
— Але ми шукали мереори, які могли заважати супутникам. Ви думаєте, що ми не побачили би проклятого астероїда, який був поруч?
— Низький альбедо. Траєкторія, яка ставила його у відповідність із сонцем. Маленький розмір…
— Ми повинні були його побачити!
— А якби побачили, то що могли би зробити?
Звук двигуна, вібрація сидіння під мною і шипіння, повітря, що просочувалося крізь щілини. Одне з колін Натаніеля стрибало вгору і вниз від нервової енергії. Він сів лицем вперед і схопив карту.
— Схоже, вам потрібно прокласти курс на південний захід.
Я вже зробила це, і у нас був супровід, але якщо йому потрібно давати мені вказівки, щоб почувати себе корисним, то ради Бога, він міг вести мене туди. Кожна доріжка диму на небі підказувала, які ми безпорадні. Я могла їх бачити, але могла не встигнути зманеврувати, тому тримала руки на кермі і летіла.
Гарна річ у постійному відчутті голоду була в тому, що вона протидіяла заспокійливому гулу літака і не давала заснути. Ну, це і страшний баритон Натаніеля. У мого чоловіка було багато позитивих рис, але спів не входив них. О, він міг вести мелодію — як відро, наповнене гравієм.
На щастя, він це знав і схилявся до комедійного репертуару, намагаючись не дати мені заснути. Ритмуючи вібрацію, як закоханий козел, Натаніель постукував ногою по днищі літака.
— А ти пам’ятаєш бабусине мило Лей?
Яке підходило для всього, що потрібно було мити.
Горщики, чайники, руки, обличчя…
Внизу нас, нарешті, привітали вогні летовища Райт-Паттерсон. Ідентифікаційне світло заблимало зеленим, потім подвійним білим на військовому полі.
— Місіс Емелі, вниз у долину.
"Ви потерпаєте на зір від голоду, я розумію…"
— Прийнято! — Я відрегулювала висоту. — Повідомиш, що ми заходимо на посадку?
Натаніель посміхнувся і схопив мікрофон.
— Зебра Два один, Один шість Бейкер. То яка їжа на базі?
Радіо затріщало, а майор Ліндхольм засміявся.
— Все, на що ви очікуєте. І навіть більше.
— Так погано?
— Я цього не казав, сер. Але якщо ви справді хороша людина, я можу поділитися пакетом догляду за дружиною.
Я засміялася разом з Натаніелем, набагато сильніше, ніж жарт того заслуговував.
Натаніель переключив радіо на частоту вежі, але, перш ніж встиг підняти мікрофон до губ, пролунав ще один голос.
— Літак, що прямує два шість нуль-нуль, вісім тисяч п'ятсот футів, це вежа Райт-Паттерсон. Ідентифікуйте себе.
— Вежа Райт-Паттерсон, це Сессна чотири шість Бейкер на вісім тисяч п'ятсот, прямо на поле. — Натаніель літав зі мною досить часто, щоб для нього це була рутина. Він на мить опустив мікрофон, потім посміхнувся і знову підняв його. — І Вежа, над нами Зебра Один Два політ на буксирі.