— Он які райдужні перспективи!
— Саме такі. І я не жартую.
— Вважайте, що ви мене вже заінтригували. Слухаю вас уважно.
— Справа полягає ось у чому. Планета заселена первісними формами розумного життя. Це вже й не дикуни, але й справжньої суспільної організації там немає.
— Розумію.
— Планета багатюща на цікаві для нас енергетичні родовища.
— Але яке відношення до цього всього…
— Не поспішайте… Я переходжу до справи. Дві наші розвідувальні експедиції були украй вороже зустрінуті місцевим населенням. Не можна сказати, що вони не увійшли в контакт, але… Якби не надійність сучасних кораблів та не індивідуальна зброя…
— То ваші розвідники забажали б залишитися назавжди на тій казковій планеті. Чи не так?
— Не іронізуйте. І не вдавайте, що такого космічного вовка, як ви, можуть налякати космічні вівці. А планета справді казкова. Я покажу вам багато фільмів — орбітальних і з поверхні, видових і суто інформаційних. Але про це згодом… Проблема в тому, що ми з ними ще не можемо укладати ніяких ділових контрактів, взаємовигідних контрактів… Наші розвідувальні експедиції були зустрінуті украй вороже. Аборигени вже давно знають і використовують вогнепальну зброю. З шаленством і героїчним захопленням вони воюють між собою, бояться відьм і чаклунів… Власне, все доволі типово…
— Не розумію тільки, чим можу бути вам я корисний, — сухо проказав Лнтуан.
— Від вас не вимагається нічого фантастичного — ні ролі бога чи диявола. Але якоюсь мірою ви повинні відчувати себе актором. Власне, як свідчать наші психологи, ви і є потенційний актор…
— Я пілот. І не більше. Давайте мені театральний колектив, і я відтранспортую його на будь-яку планету. Але особисто я лише пілот.
— Моя пропозиція видається вам химерною?
— Це Рамар хоче спекатися мене в такий спосіб?
— Як вам не соромно, Антуане.
— Не чіпайте моєї совісті. Ви з Рамаром давні приятелі.
— Колись ми з ним справді вчилися разом, але…
— Ви не відповіли. Це ініціатива директора?
— Ні, Антуане. Повірте.
— Але я не вірю.
— Даремно… І не варто пропонувати мені для виконання завдання театральні колективи. Я не організатор гастролей. Ми часом по-справжньому стріляємо, чого ніколи не роблять на сценах…
— Повторюю, я — пілот, а не солдат і не актор… Це не моє покликання.
— Я вас дуже добре розумію. Але прошу не вдаватися до передчасних висновків, все зважити грунтовно. Врешті, я прийшов тільки для того, щоб домовитись про зустріч. І, можливо, даремно я сьогодні почав викладати суть нашої програми. Зрозумійте мене і вірте мені. Я нікудишній актор і препоганий дипломат, я, на жаль, геть не вмію хитрувати і вмовляти. Я прихильник древньої тези, що найкраща політика — щирість і чесність.
— Добре, я спокійно подумаю над вашою пропозицією. Але… Я хочу запитати… Міг би я взяти з собою на цю казкову планету Марту і сина?
Запанувала довга напружена тиша.
— Я зрозумів вас… Я повинен подумати… Відповісти відразу не зможу. Пробачте. То коли ми зустрічаємось?
3 грудня 1921 року.
Шервуду і Теннесі Андерсон.
«… Узбережжя Іспанії треба бачити. Великі брунатні гори, схожі на втомлених динозаврів, що припали до води. Чайки супроводжують корабель, зависнувши в повітрі, немов бутафорські птахи, керовані невидимими дротинками. Маяк ніби крихітна свічка на плечі динозавра. Іспанський берег безкінечний, брунатний і видається дуже древнім.
ЕРНЕСТ»
— Тож академік Мисливець загорівся думкою — навчити крокодила літати. Довго він думав днями й ночами, довго вибирав у заповідниках екземпляри для свого унікального експерименту. І нарешті його лабораторія запрацювала на повну силу.
— Він дресирував крокодилів?
— Ні, синку, все було набагато складніше. Я навіть не знаю, як тобі й пояснити…
— Він робив крокодилам операції? Він пришивав їм крила?
— Ні, Ярчику. Він не пришивав їм крила. Ти колись вчитимеш біологію, генетику, а зараз я скажу тобі лише, що академік поставив перед собою завдання вивести крилату породу крокодилів, щоб вони народжували летюче потомство. І от нарешті…
— Академік Мисливець полетів сам замість крокодила? Так?