Марта розсміялася.
— Після багатьох дослідів в лабораторії нарешті з’явився на світ маленький крокодильчик з маленькими крильцями замість передніх кінцівок. Він тріпотів ними, як метелик, але знятися в повітря, звісно, не міг. Проте це був величезний успіх академіка, адже ні в тата, ні в мами того крокодильчика крил не було.
— Але літати він ще не міг?
— Ще не міг. Академік Микола Мисливець був дуже наполегливим ученим, він працював-працював-працював, і от нарешті перший крокодил знявся у повітря.
— Ура!
— Академік був дуже радий. Він назвав його Дилокроком. Залишалося одержати від Дилокрока потомство.
— Ну, мамо, кажи: «І от нарешті…»
— І от нарешті в Дилокрока з Локродилою народився синок, і був він красивий, розумний, з великими міцними крилами.
— Як його назвали?
— А просто Летючим Крокодилом Першим. Академік був безмежно щасливий. Він організував зустріч учених всього світу. В цетральному круглому басейні Академії Наук відбулася демонстрація крокодила. П’ятдесят тисяч вчених зібралося на трибунах довкола басейну. Там плавали величезні Дилокрок з Локродилою і маленький Крокодил Перший. За командою академіка — «лети!» — маленький крокодил залопотів крильми і легко знявся у повітря. Він пролетів декілька разів по колу над враженими й захопленими вченими. Врешті елегантно приводнився. Трибуни здригнулися від грому оплесків.
— Мамо, а крокодили розуміють людську мову? Ти сказала, що він полетів за командою академіка…
— Це ж був не звичайний крокодил. Разом із крильми у нього з’явилися й інші якості.
— Мамо, а Дилокрок з Локродилою не літали?
— Ні, синку. Вони плавали в басейні і раділи за свого першого сина, якому плескали в долоні вчені всього світу… Вже пізня година, Ярчику. Ти мусиш спати.
— Розказуй далі, мамо.
— Ні, Ярчику, на добраніч. Ти вже мусиш спати.
— Мамо, а коли тато до нас прийде?
— Не знаю, синку. Спи. Вже пізня година.
14 жовтня 1952 року.
Бернарду Беренсону, Фінка Віхія.
«… Сподіваюся, Марта здорова і щаслива. Наскільки я розумію, вона говорить про мене не вельми приємне. Але це цілком природно… Як на мене, не варто довіряти розповідям будь-якої із сторін зруйнованого шлюбу… Я віддаю перевагу мовчанці. Кожен, кому гарненька й честолюбна жінка видається богинею-царицею ночі, повинен бути покараний якщо не як єретик, то як дурень.
Ваш друг ЕРНЕСТО».
Антуан лежав у пітьмі кімнати з розплющеними очима. Заснути він не міг. Сили геть полишили його. Було важко навіть поворухнутись, навіть глибоко вдихнути. В голові снували уривки фраз, картин, відчуттів, які самі собою об’єднувались у ланцюжки асоціацій, бентежили кадрами якихось видінь, часом навіть страшних, диких і химерних, проте ніби колись бачених уже, але не в житті, а на екрані інформатора. Ловив себе на бажанні зателефонувати Марті, почути її голос, почути голос сина, усвідомлюючи водночас, що вже пізня ніч і робити це безглуздо.
«А може, вона також не спить? Не може заснути… Може, лежить, як і я, з розплющеними очима і думає про мене? — Антуан хворобливо усміхнувся. — Ні, не може такого бути. Сам же знаєш, що не може. Невже я справді люблю її? Посадити дерево й не бачити плодів… А якщо пристати на пропозицію Мелвіна? Скоро знову полечу… Уявляю, прилечу я на його казкову планету і намагатимусь порозумітися з войовничими аборигенами. Такий собі космічний гендляр-дипломат… Ми для вас зробимо і те, і те, і ось це… А ви, коли ласка, то дозвольте нам побудувати кілька комбінатів. Ні, навіть комбінатів нам будувати не треба — виділіть нам невеликий клаптик поверхні. Ми собі хутко наснуємо мережива підземних ходів, тунелів, шахт. За кілька років виросте підземне місто. І ви, шановні, будете прилучатися до здобутків земної цивилізації. Таке життя… Нам потрібна сировина, як повітря, як життєдайна вода. Ми вас багато чому навчимо. Ви дізнаєтесь, які скарби заховані під вашими ногами і що діється поміж зорями… Ми — добродії Великого Космосу. Сміхота… Але, може, справді погодитись? Може, саме моїми руками, моїм розумом, моїми здатностями і справді найгуманніше, найрозумніше буде виконана програма? І, може, забути навіки, що в мене є син?.. Не літати я не можу. В цьому я вже переконався. Я не зможу бути просто службовцем… А Марта? Чи зможе вона полетіти зі мною? Чи захоче? Якщо Мелвін наполягатиме, то їй дозволять… Тут вона живе собі забезпечено і спокійно. І якщо я не повернуся, то… підвернеться інший… І, врешті, хіба я хочу, щоб Марта без мене сохла з горя? Хіба світ має стати дибки, якщо я й загину? Але я хочу, щоб вона бодай поважала мене… За що я так ненавиджу Рамара? Чи, може, це я його так люблю? Скільки там кроків від любові до ненависті? Врешті, він справді не зробив мені нічого поганого… А Марта? Добровільна каторжанка, перед якою я повинен усе життя відчувати гріх. За що? І в чому ж її каторга? В доланні духовної пустки? А чи знає вона взагалі, що таке пустка? І нічого вона не долає. Вона просто живе… І хто цей Фредерік Мелвін? Мені хочеться вірити йому. Хоч останніми роками я вірю тільки автоматиці, яку власноручно відрегулював, та й вона часом підводить… Невже я справді ще люблю Марту? І що таке любов? Древні казали: це сила, яка рухає світ. Хвороба? Міраж? Нас познайомив Рамар… «Мої хлопці мусять знати, до кого вони прилітають. Вже ж не до мене їм поспішати з глибин космосу. Вона тобі подобається? От і чудово. Маєш цілий місяць відпочинку перед польотом. Вперед, пілоте! Будь мужчиною, а не хлопчиком!»