… Коли Антуан підійшов до неї, вона, сидячи за столиком у кав’ярні, привітно усміхнулася, простягнула руку для привітання.
— Марта.
— Антуан.
— Мені багато розповідав про вас Микола… Ой, забула, як по батькові вашого директора… Він сказав, що ви дуже обдарований, талановитий космопілот… Це правда?
Усмішка Марти була привітна, безпосередня і ніби щира. Але щось штучне, театральне блукало в її погляді, рухах, жестах.
— Звідки ви?
— Родом із Коліума. Мої батьки там мешкають. А я нещодавно закінчила Білозерський політехнічний… На розподіл до інституту приїхав ваш директор… Ходив між нами, розказував, які ви всі тут хороші хлопці і як вам потрібна наша любов… — Марта не крилася з тим вербуванням, і це Антуанові сподобалось. — Одне слово, зрозумівши, що спеціаліст з мене ніякий, а дружина може вийти хороша, я пройшла перевірку лікарів, котрі засвідчили, що я здорова і маю міцну нервову систему, й опинилася тут. І ось зараз я перед вами, Антуане. Я справді вам подобаюсь?
— Справді… А вам не страшно буде чекати мене роками? Адже ми літаємо дуже довго.
— Чи не страшно? Ще не знаю. Я вам потім розкажу. Гаразд? І може, я вас ще й не полюблю…
— Може, й не люби… — сумно усміхнувся Антуан. — Тоді легше буде чекати.
— Слухай, давай на «ти». Можу й тобі порадити те саме, щоб легше було літати… Які в тебе чисті очі. Ти намагаєшся мені сподобатися?
— Я не актор, Марто. Скільки тобі років?
— На два більше, ніж тобі.
— І ти ще нікого не любила?
— Ти просто диво. Ви тут і справді всі унікальні хлопці. Запитуєш, чи я любила когось? Може, й любила… Але боротися за свою любов я не можу. Розумієш, Антуане? Мені хотілося й хочеться когось полюбити по-справжньому, але… В мене все ще попереду. Життя — цікава штука. А я в цьому житті почуваюся навіть не краплинкою — атомом…
— Не боїшся стати моєю дружиною?
— Не боюся… Якщо ти такий, яким я тебе бачу…
— Я такий, яким ти мене роками не бачитимеш.
— Але ж потім, Антуане…
— Це тобі Рамар понамальовував? Потім ми будемо старими. І ти, і я. Розумієш?
Антуан доторкнувся її долоні, що лежала на столі. Потім не міг стриматися — поцілував руку.
— Ти такий, Антуане… Мені аж страшно… Ти володієш якоюсь дивною силою, вона обеззброює. Це мене навіть ображає. Я буду пручатися… Ти розумієш мене?
Якби не ледь помітні нотки завчених інтонацій у голосі, якби не театральність жестів, Антуан би повірив кожному слову. Але ж… Переконував себе: хіба завчені хороші слова — то погано? Адже хороші слова…
— Я хочу від тебе сина. Я вже відчуваю, що саме від тебе.
— А якщо дочка?
— Ні, буде тільки син. Ось побачиш.
— Мій син…
— Наш син… Ти знаєш, коли ваш директор агітував мене, я тоді уявляла все трохи не так… А ось зараз я бачу тебе… Любити — це, виявляється, важко… Ти віриш у долю?
— Вірю… Хто твої батьки, Марто?
— Чому ти запитуєш? Вони звичайні люди, повір, тобі нічого не додасть ця інформація… Вони просто службовці.
— А звідки ж ти взялася, така незвичайна?
— Я звичайна, Антуане.
А через місяць — політ. Антуан божеволів. Він не міг не думати щомиті про Марту, про майбутнього сина. «Буде син. Повір мені».
Полетів. Повернувся. Справді син. Політ був коротким-менше року. Два наступних — украй відповідальні, але, мов подарунок, кожен тільки по два місяці. Антуан почувався кепсько. Він прагнув щомиті бути поруч із Мартою і сином. Він навіть вирішив облишити польоти.
Але одного разу на кипарисовій алеї до нього підійшов Микола Рамар і тихо запитав:
— Ти хочеш жити нормально, хлопче?