— Не розумію вас.
— Ти гарний пілот. Я в цьому не маю ніякого сумніву. Ти в мене можеш стати найпершим пілотом. Це ж твоє покликання. Але не переоцінюй себе… До речі, в тебе лікарі знайшли якісь химери на енцефалограмі. Сподіваюся, за півроку все минеться. Живи собі, як видається за краще. Ці півроку ти не літатимеш… А я можу допомогти тобі, якщо захочеш. І подумай про свою Марту, якщо справді так її любиш… І про свого сина… Краще, ніж у нашому містечку, їм ніде не буде, поки ти пілот… Якщо зрозумієш, що сам із собою не зволодаєш, скажи мені, тобі дадуть гарні ліки — все твоє сум’яття як рукою зніме. Домовилися? Але це ти мусиш вирішити сам. Добре? І в тебе ніколи не буде ніяких проблем з жінками.
«Як все просто пояснюється. Виявляється — в мене просто сексуальне сум’яття. Спасибі, хоч не почав читати лекцію з біохімічними та фізіологічними подробицями. А може, все саме так і є?»
Через три місяці Антуана занудило від «гарних» ліків. Йому взагалі вже нічого не хотілося — ні їсти, ні пити, ні жити. Наставала криза. А коли Антуан зовсім побілів, Марта підійшла до відеона і набрала номер.
— Миколо Корнійовичу, мені здається, що він помирає. Що робити?
Рамар з’явився через кілька хвилин. Останні слова, які почув Антуан: «Не хвилюйся, Мартусю. Так все і має бути. Він зараз поспить годин п’ять-шість. А ми з тобою будемо мудрими…»
7 вересня 1935 року.
Максуеллу Перкінсу, Кі-Уест.
«… В їхньому розпорядженні були цілком неділя й понеділок, щоб вивезти ветеранів, але ніхто й пальцем не поворухнув. Якби виконали хоч половину з тих заходів застороги, до яких вдалися ми, рятуючи човни, то не загинула б жодна людина.
На душі так гидко, що не можу писати… Не п’ю ні краплі спиртного — мушу все запам’ятати, але хай буду я проклятий, якщо мені це потрібно для роману. Ми зробили вже п’ять поїздок з продовольством для тих, хто випадково вцілів, але їсти все це нікому… Удачі тобі, Максе.
Завжди твій ЕРНЕСТ».
«Розв’яжи таку задачу, — лунає у підсвідомості хриплий голос. — В басейн відкриваються два крани. З одного тече десять літрів води на хвилину. З другого — двадцять літрів води за одну секунду. Водночас із басейна постійно витікає по десять літрів води за кожні двадцять секунд. За скільки часу наповниться басейн? Він має об’єм сто кубічних метрів».
«Знову щось постійно витікає? — кричить уві сні Антуан і стогне. — Навіщо мені такий басейн, з якого постійно вода витікає без мого відома? Я мушу насамперед закрити той третій кран, з якого постійно витікає».
«Ти справді так гадаєш? — знову хриплий голос. — Але ж той кран закрити неможливо. І ти це знаєш. Все старіє, виходить із вжитку, починає протікати, вмирає… І наші почуття старіють, і наші бажання… Невже ти цього не розумієш?»
«Розумію».
«Ти літатимеш до глибокої старості, друже, якщо не гніватимеш Великий Космос. І Марту берегтиме небо, доки береже воно тебе».
«Чому так?»
«Ти потрібен Великому Космосу, а Марта потрібна Землі. Відвертіше я не можу тобі нічого сказати навіть уві сні».
«Так. Я розумію. Великий Космос. Але який він?»
«Він просто Великий Космос. Він все робить руками таких, як ти».
«А якщо ми нічого не будемо робити?»
«Тоді Великий Космос знайде таких, які будуть робити все».
«Тож мені треба знову летіти?»
«Дивне запитання. Ти потрібен, доки ти літаєш».
«Зрозуміло», — Антуан прокинувся виснажений і спітнілий.
Він сів у ліжку і довго сидів, відганяючи химери сну.
15 вересня 1944 року.
Патріку Хемінгуею, Германія.
«… В Лондоні, коли я лежав з розбитою головою і страждав від страхітливого болю, вона не забажала зробити для мене й того, що ми б зробили навіть для собаки. Я дуже помилився в ній, чи вона дуже змінилася — можливе і те, й інше — але головним чином перше. Шкода втрачати товариша, якого ми навчили так гарно стріляти і писати…
З любов’ю тато».
— А тато і сьогодні до нас не прийде?
— Мабуть, у нього багато невідкладних справ. Коли він упорається з ними…
— Так, ти це вже казала… — зітхнув малий. — Давай про крокодила. Ти зупинилася на тому, що крокодильчик літав, а його батьки раділи за свого сина…
— Так… Вчені всього світу були вражені, захоплені, а сам академік Мисливець від гордощів був на сьомому небі. Він продовжував свою роботу, і от… Вже на світ з’явилося багато крокодилів… Летючі Крокодил Другий, Крокодила Третя, Крокодила Четверта, Крокодил П’ятий. Кожен із них був досконалішим за свого попередника. І от одного разу цілком випадково Крокодил П’ятий почув розмову академіка зі своїми помічниками: «Ми вже можемо відкривати мисливську ферму. Маємо прекрасну родину. За кілька років — велике господарство. І вже навіть зараз ми можемо організувати показове полювання. А наш президент Академії — запеклий мисливець. Тож йому й надамо право першого пострілу. А для цього ми можемо цілком безболісно віддати Крокодила Першого». Почув ці слова Крокодил П’ятий і подумав про свого брата. І про себе подумав. І зрозумів, що літати — це страшно. Для брата страшно, і для нього, і для сестер… Того ж вечора він вийшов із братом подихати свіжим повітрям…