— Даруйте, але я чомусь переконаний, що ми знайдемо спільну мову.
— До побачення, майоре Фредерік. Власне, прощайте.
— Ні. Ще кілька слів… Я хочу вам сказати, що ви можете не тільки взяти з собою Марту і сина, а взагалі не думати про виконання програми. Ви можете летіти і жити там, як вам заманеться…
— Ви хочете сказати: якщо «Зета-люкс» спинила свій вибір на оцьому Божкові, то головне, щоб він опинився на тій планеті, а вже там він просто не зможе поводитись інакше, ніж його запрограмувала природа… Заманливо!
— Хотів би зараз обмовитися про дещо…
— Цікаво послухати перед тим, як витурити вас за двері.
— По-перше: серйозно подумайте про сина і дружину. Долю треба брати в свої руки. Навіть якщо Марта і відмовиться, я можу обіцяти вам підтримку на рівні… навіть авантюрних варіантів. По-друге: проситиму не чинити ніяких агресивних дій по відношенню до кораблів, які, безумовно, прилітатимуть із Землі. Ви прекрасно розумієте, що вони будуть озброєні. По-третє: не говорити нікому про нашу з вами розмову і моє бажання посприяти вам… Якщо ви вирішите летіти… Відповідальність за все я беру на себе. За наслідки можете не хвилюватись. Повторюю: щодо виконання програми ніхто нічого від вас не буде вимагати — живіть так, як вам видасться розумнішим…
Антуан довго мовчав, нарешті тихо промовив:
— Ви дуже люб’язні, майоре Фредерік. До побачення.
Мелвін зауважив, що Антуан не сказав «прощайте».
28 травня 1934 року.
Скотту Фіцджеральдові, Кі-Уест.
«… Забудь про особисте горе. Всі ми спершу обпікалися, а ти як ніхто, перш ніж почати писати щось серйозне, мусиш відчути справжній душевний біль. Але, переживши цей проклятий біль, витискай із нього все, що можеш, не грайся з ним. Залишайся відданим йому як дослідник, тільки не думай, що подія стає значимою тільки тому, що це трапилось з тобою чи з кимось із твоїх близьких… Ми лиш письменники і повинні писати. А ти більше за будь-кого потребуєш дисципліни, щоб працювати, а замість цього ти одружуєшся з людиною, яка ревнує тебе до роботи, прагне суперничати з тобою і губить тебе…
Завжди твій друг ЕРНЕСТ».
— Мамо, ти сьогодні закінчиш розповідати про крокодила?
— Я спробую…
— Тобі нагадати, чим ти закінчила?
— Я пам’ятаю, синку… Крокодил П’ятий сказав Крокодилові Першому про все почуте. І Крокодил Перший відповів йому: «Я полечу все одно. І ти полетиш. Бо ми задля цього з’явилися на цей світ. Тільки шкода, що ми вже вміємо не тільки літати. Ми вже можемо мислити. Ми могли б разом із людьми зробити так багато корисного…» І він заплакав…
— Але ти, мамо, не плач. Добре?
— Добре, синку… І от настав день першого полювання. Академік Мисливець вийшов з машини в оточенні збуджених друзів-учених. На стволах його рушниці червоно грали відблиски ранкового сонця. Всі приготувалися. За кілька хвилин із-за лісу мав вилетіти Крокодил Перший. Нарешті всі побачили на далекому небосхилі високо над лісом його розкрилену фігуру, ще зовсім маленьку, але вона швидко збільшувалась, наближалась… Президент Академії урочисто звів рушницю, почав цілитись… Але нараз Крокодил Перший почав різко втрачати висоту, а потім взагалі несподівано приземлився і, притискаючи щонайщільніше крила до тулуба, поплазував до академіка Мисливця. А той здивовано звів брови й поглянув розгнівано. У чому, мовляв, справа? Крокодил Перший повільно наближався до академіка. Той навіть злякався: чи не задумав летючий крокодил його вкусити. Але в позі Крокодила Першого було стільки страху, навіть жалюгідності, що Мисливець мимоволі заспокоївся. Крокодил Перший підповз близько-близько і вибачливо, ледь чутно пробелькотів: «Я розучився літати… Я не можу літати…» А Мисливець страшенно розгнівався і закричав: «Ти вмієш! Ти просто боїшся!» І звів рушницю…
Несподівано у передпокої пролунав дзвінок.
— Спи, синку. До нас хтось прийшов. Я піду зустріну… гостя. А тобі вже пора спати.
— Мамо, а може, це татко прийшов?
— Я покличу тебе, якщо це татко. Добре? Спи і будь слухняним хлопчиком.
Марта вийшла і щільно причинила за собою двері. На порозі вітальні стояв Антуан Божко.
— Добрий вечір… Двері були відчинені… Пробач… Ярослав уже спить?
— Так. Щойно заснув. Чому ти так пізно?
— Не знаю…
— Сідай до столу. Зараз ми з тобою почаюємо, — завчено лагідно усміхнулася Марта. — 3 машиною все гаразд?
— Так. Все, як завжди.
— Виправдовуєш звання космічного аса? Я рада за тебе. Сідай, ти вдома… Ночуватимеш у нас?
— Не знаю… Шкода, що Ярославчик уже заснув…