— Та ні… Хоч, може, й варто… Але найбільше я ненавиджу невдах. Не можуть пристосуватися і кричать, що треба щось міняти.
— Ти правду кажеш. Пий собі тихенько віскі і не зчиняй галасу. А є такі вже кляті! Невдаха із невдах, а знай кричить — міняти хоче світ. А навіщо його міняти? Як не крути, а мусиш сам крутитись. І пристосовуватись. Правду я кажу?
— Про що розмова… Навіть якби ми з тобою раптом стали до влади…
— Для чого тобі влада? Щоб в тебе цілилися з-за кожного рогу? Я краще буду владу захищати. Спокійніше.
— Я просто так для прикладу сказав, що якби ми з тобою раптом дорвалися до влади, то теж знайшлося б сотні гадів, яким би ми не змогли вгодити. А ти ж не заперечиш, що ми з тобою прекрасні хлопці?
— Від влади треба подалі.
— Але влада мусить бути. Вона все ставить на свої місця.
— Душа суспільства.
— Це ти здорово сказав.
— Не я, а наш президент на минулих виборах.
— Маєш гарну пам’ять.
— А в тебе що — решето? Поглянь, як вправно кіберюга біля пульта вправляється.
— Хе! На спецзамовлення зробили.
— Ет, чергуваннячко сьогодні. Подуріли. Стріляються, грабують…
— Невдахи. Я їх би всіх за одним махом… І не додумається ж ні одна зараза…
— Це ти про кого? Не про президента?
— При чому тут президент?
— А хто ж? Додумуватись він до всього мусить.
— Ти ж знаєш, президента я люблю, як рідного батька…
— То не кажи, що він зараза. Бо я простий, ь довго думати не буду.
— Дай трошки я тобі наллю із моєї фляги.
— Знай міру. Досить. То що ти говорив?
— Хотів сказати, що я усіх би невдах гамузом вкоцав, аби не мати клопоту щодня.
— Тобі аби без клопоту. А я міркую так, що якби всіх за одним махом, то й ми потім нікому не були б потрібні. А так — кого пристрелили, то і є невдаха…
— У цьому щось є…
— Отож! Хоч нам і клопіт, але треба головою думати. Ти бачив хоч одного путнього покійника? Стріляють у тих, хто стає поперек горла або плутається під ногами.
— Ну, не кажи. Он президента минулого… Сам же бачив — і шматочка не лишилося. Теж, скажеш, був невдаха?
— А хто ж? Невдаха із невдах! Пішов без охорони у клозет. Тільки невдахи на таке і здатні. Його й провчили.
— Це ж можуть і…
— Ти обережніше, бо я простий, а ти, я бачу, знову ляпнеш… Цього не візьмеш голими руками! Цей путній хлопець! Та лий же більше, мов украв.
— Дивися, Джон нас кличе. Таки без нас не може. А ти кажеш.
— Які в тебе проблеми, Джоне?
— На Сьомій авеню, в будинку тридцять два, в квартирі сорок сьомій, постріл у голову. Письменник Артур Сет. Система спостереження сигналізує — самогубство.
— То пошли машину забрати тіло. Тільки й клопоту.
— Немає машин вільних. Жодної.
— Пошлеш машину, коли буде. Не горить. Він зачекає. Кажеш, що письменник Артур Сет? Щось я такого не знаю.
— А подивись досьє. Цікаво, що то за невдаха.
— Який у нього номер? Ага, ось він — Артур Сет… Який же він письменник? Волоцюга. Ось бачиш, тут написано: «Без певного роду занять».
— Але він письменник, сер.
— Ти звідки зн. аєш, Джоне?
— Я читав його книжки.
— Ну, ми теж підемо й почитаєм…
ПОВІДОМЛЕННЯ № 2. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Зацікавився долею письменника Артура Сета. Вдалося знайти його за місяць до самогубства. Передаю запис його розмови з дружиною.
— Артуре, ти так пізно сьогодні. Що сталося?
— У мене є новини. Старий Віллі замовив на завтра оповідання. Уявліяєш? Нарешті починають довіряти. Я вже навіть знаю, хто буде моїм героєм. Солдат… Він повертається додому після вдалих боїв на якійсь із планет…
— Артуре, краще твій герой хай бореться із тими, що лишилися по той бік… Розумієш? Повір старому Віллі це більше сподобається…
— Так, люба Музо, я згоден… Я подумгію. І от мій герой повертається і радіє, що потрапляє після перемоги в безпечний світ, в кімнату, де можна ходити без протигаза й скафандра… І спогади про кілька смертей… Скажімо, в одного із друзів героя скафандр виявився негерметичним…
— Скафандри і захисні комбінезони випускає комбінат Сема. Ти б краще не зачіпав їх, Артуре. Ти ще занадто молодий, щоб писати так сміливо.
— Ти не дослухала. Комбінезони виявились негерметичними, бо хлопці перебрали віскі й забули зробити все належне… Вони самі винні.
— Перебрали віскі? Та ти що, Артуре. Фірма Пітера і Квіка це зрозуміє як агітацію за тверезість, буцім ти хочеш вибити в них заробітки.
— Музо, ти вдумайся! Вони випили ЗАБАГАТО віскі! Тому й загинули. І вже не могли пити віскі щодня. Ось хто для Пітера і Квіка є справжніми ворогами. Ті, що вмирають від алкоголю і вже не можуть пити віскі щодня. Розумієш? Я так і напишу. Тобі налити трохи?