— А що з ним трапилось?
— Він наркоман і вкрай пошарпаний. Колись я пропонував йому вживити кібер-блок, але він зволікав, та я і сам боявся. А раптом щось. Якось донесли його до машини. Я проклинав себе, що, поспішаючи до цього пацюка, не захопив хоч одного біокібера. Він довго не пролазив у дверцята. Отакенне черево. І вже почався набряк легенів — піна з рота. Але якось упорались. Він помер в дорозі. Три хвилини льоту, а з нього вистачило.
— А ти йому нічим не допоміг?
— Нічим… Там свідків не було… Свідомо… Але не турбуйся, моя совість чиста!
— Але ж він помер у тебе в машині.
— Я для нього і так забагато зробив.
— Не кричи… Малий заснув без казочки… Хенку, ти певен, що система спостереження у нас не діє?
— Я Фреду вірю. Він порядний хлопець. Казав, що зроблено унікально. Система спостереження так мудро виведена з ладу, що пошкодження не реєструється у них в Центрі. Фред гарний фахівець. Я йому вірю.
— Куди ти?
— Я подзвоню до них у Федеральне… Зачекай… Алло! Я з вами щойно говорив… Я — Хенк Джерар…
— Не ви з нами говорили, а ми з вами… Чого ви хочете?
— Якщо почнете тяганину, я кожному скажу, яким він був насправді. Хай знають… Повірте, мені є що розповісти про Пітера Лоса. Раджу його поховати як героя, що раптово помер від серцевої недостатності.
— Це все?
— І завтра вранці можете мене не чекати. Я буду зайнятий на операціях.
— Ваші слова я передам безпосередньо Президенту.
— Ти збожеволів, Хенк!
— Навпаки. Я майже певен, що вони про мене більше не згадають.
— Ти пам’ятаєш, як убили Білла Корна? Він теж був лікарем.
— Він був у списках нелояльних.
— А ти?
— У мене все гаразд.
— Хто знає, Хенк… Я боюся…
— А це прекрасно. Доки боїшся, доти і живеш.
ПОВІДОМЛЕННЯ № 4. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює нормально. Самопочуття нормальне. Залишаюся непоміченим. Перекажіть дружині, що в мене все гаразд. Передаю запис розмови лікаря Хенка Джерара з письменником Артуром Сетом.
— Алло! Артуре! Нарешті я зміг зв’язатися. Вже півгодини набираю номер і все ніяк. Ти з кимось говорив?
— Ні, Хенку. Я набирав твій номер.
— Он як? Дзвонив до мене у цей же час… Я тобі потрібен?
— Ні. Просто так… А ти?
— Я теж…
— Що, знову кепсько?
— Знову.
— І цього разу нам обом одночасно.
— Артуре, як усе набридло. І часом здається, що божевілля — це вищий дар, який ще треба заслужити. Ти знаєш, у коледжі я мріяв бути психіатром, а зараз навпаки — прошу у бога… Якщо він є…
— Його немає. Хенк. Але хто просить довго, кажуть, той діждеться. Тому замовкни. Ти ж усе-таки лікар…
— Друже, ти чудовий хлопець. Ти говори, Артуре, говори… Прошу тебе. Якби ти знав, як це страшно, коли кожен день починається запитанням: «А навіщо я?..»
— Замовкни, Хенк. Ти забуваєш, що сьогодні кепсько нам обом. Ти слухав музику?
— Слухав. Але мені це вже не допоможе.
— Не розкисай. Це хай уже я — без певного роду занять. А в тебе-гроші, слава. Що ж тоді мені робити? Ах, як ми мріяли колись із Музою… Я навіть не помічав, де ми живемо.
— А тепер помітив?
— Не хочу помічати.
— Ти хочеш жити в хмарах. От і живи. Але ж не плач, коли летиш, мов стигла груша. Живи собі у вигаданому світі. Ви з Музою це можете…
— Ми з нею справді як у хмарах. Чи як в тумані.
— Не посміхайся так, наче ти божевільний.
— Ми з Музою живемо в хмарах. Літаємо і наливаємося віскі у піднебессі. А ще оспівуємо розпрекрасний світ, який квітне десь під нами, під хмарами… Плюю! Сто разів плюю на цей прекрасний світ, який робить з мене ідіота, заробітчанина, кретина…
— Не треба так, Артуре. Заспокойся.
— Вже все байдуже! Ми носимо в собі мертву душу! Покійника ми носимо в собі. Його мертвотний запах нам уже звичний.
— Артуре…
— Хенку, ти знаєш, я вже давно не ходжу без пістолета. І не для захисту. Для себе. Коли я зрозумію, що став таким, як всі, тієї ж миті припиню цю безглузду гру…
ПОВІДОМЛЕННЯ № 5. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Вдається залишатися непоміченим. Стомився. Самопочуття добре. Передаю запис, зроблений у клініці, де працює лікар Хенк Джерар.