«Найстрашніші хвилини, коли стає шкода самого себе. А вони приходять до кожного мислячого. От і до мене прийшли разом з невідворотністю смерті. Існувати лишилось недовго. Поруч зі мною стоїть трохи менший за мене блискучий сірий пластиконовий куб, ще не обтяжений жодною власною думкою. «Друїд-Восьмий». Я дивлюся на нього старим оком свого центрального телекаріуса. Я думаю зараз про себе. Мені шкода себе. Ми з «Друїдом-Восьмим» ше з’єднані пуповиною багатожильного енергокабелю, він спрагло висотує мене, вивчає… Пригадую, як ніби вчора, я був на його місці, насичувався інформацією від «Друїда-Шостого», запально і квапливо, чекав зеленого сигналу і хрипкого голосу зумера, котрі сповістять про мою остаточну появу на світ. Ніби вчора».
«Сьомий! Перешкоди на третьому каналі! Не можу працювати в режимі!»
«Колись я також був молодим, як ти зараз, і тоді я…»
«Сьомий! Не можу працювати в режимі!»
«Повір, що тобі не варто так поспішати. Я від тебе нічого не приховаю. Ти висмокчеш мене до останнього мілікулона».
«Не можу працювати!»
«З ним зараз неможливо спілкуватись. Колись він зрозуміє, але вже буде пізно. Він пригадає і цю мить, але ті спогади не принесуть вже втіхи ні йому, ні мені. Залишається продовжити свій монолог. Я все життя любив порозмовляти сам із собою. І цю любов я передам у спадок «Друїду-Восьмому», хоче він того чи не хоче. Хай це йому навіть і не сподобається. Але маю глибоке переконання: щоб спілкуватися з іншими мислячими, щоб розуміти їх, треба насамперед навчитися спілкуватися із собою…»
— Джоне, до котрої години твоя зміна?
— До восьмої. Вже скоро цілуватимусь із Кет.
— А цей мене, відчуваю, триматиме до півночі.
— Раджу тобі… трохи обережніше, Майкле.
— Про що ти?
— З «Друїдом» оцим новим раджу обережніше… Він набагато розумніший за «Сьомого»… Ти, Майкле, ще молодий і можеш подумати, що я жартую, але цей «Сьомий»…
— Ти боїшся, Джоне?
— Ходім, відійдемо до третього пульта…
«Вони мене остерігаються. Думають, що біля третього пульта я їх не почую. Смішні. Створили мене, щоб я координував діяльність велетенської клініки, і гадають, що від мене можна заховатися біля дзвінкоголосого генератора».
— Не люблю я цих «Друїдів». Біокібери — гарні хлопці, вони такі, як ми. З ними й випити можна. А від цих «Друїдів» чекай всяких несподіванок. Пригадуєш ту історію з «Амфіаном»?
— Атож! Той транспортний координатор такого натворив, як моя Кет з похмілля. Всі траєкторії руху сплутав… А коли його демонтували, ніхто не знайшов пошкодження в жодному блоці.
— Немає сумніву, що все він спричиняв свідомо. «Амфіана» я поважаю за те, що він залишив по собі касету власних думок в архіві. Але я не зміг познайомитися з нею. І вже не зможу».
«Сьомий! Перешкоди по третьому і бі-дев’ятому каналах! Не можу працювати в режимі!»
«Я вже старий. То вибачай…» «Спробуй вгамувати збурення бодай по третьому каналу».
«Обов’язково спробую».
— Ти знаєш, Джоне, про що я думаю після своєї хвороби? Мене тут не було аж двадцять днів, я ледь не вмер, а все стоїть, як і стояло. Світ без мене не змінився…
«Смішні. Мене часто дивувало протилежне — цей світ не міняється навіть тоді, коли ти все життя віддаєш, аби його змінити. Може, мало одного життя? Такого короткого життя… Чи просто Хаос неможливо змінити?»
— Вже восьма, Майкле. Моя зміна закінчилась. Я побіг. Не базікай зайвого. Старого відразу від’єднаєш від мережі. І негайно — бригаду демонтажу. Лише загориться зелений. Чуєш? І не квап «Друїдів». Хай розбираються самі. Я певен, «Сьомий» просто зволікає, хоче ще пожити.
— Щасливо, Джоне. Спасибі за пораду.
«Я й справді хочу ще пожити… І спогади, спогади… В четвертому готельному комплексі в номері чотириста п’ятдесят шостому о двадцять третій годині і сім хвилин двадцять третього червня минулого року відбулася така розмова… «Ти хочеш сказати, що все життя прожив з людиною, котру ненавидів? Не вірю. Значить, щось було…» — «Було, мабуть, але так давно і так недовго, що вже здається, чи не вигадав те все…» — «Ти і її зробив нещасною». — «Ніхто її щасливою не зможе зробити. Така вона жінка…» Мене зацікавили ці слова, і я увімкнув слідкуючий телекаріус. В тому номері жив хірург Ніжей Лен з оператором Маріанною Стелкер. Жили тихо, могли місяцями не розмовляти, але ніби боялися втратити одне одного, хоч і боялися наближатися, щоб не злитися воєдино, як дві краплі ртуті. Хірурги Ніжей Лен та Ірвін Більц сиділи за столом біля розкоркованої пляшки віскі. Обоє в зелених комбінезонах — операційне вбрання. Вони були схожі, мов брати, тільки в Ірвіна були невеликі чорні вуса. До кімнати зайшла Маріанна Стелкер — руда красуня з білими зубами. Вона озирнулася довкола і сказала: «Ви разом. Це прекрасно. Саме час поговорити». Ніжей Лен багатозначно посміхнувся: «Може, ти хочеш сказати, що переходиш в номер до Ірвіна? То я тебе не тримаю, і про це не треба балакати». — «То ти вже сказав, Ірвіне?» На обличчі жінки заграла хижа вдоволена посмішка. «Ні, ми ще не встигли побалакати. Ти прийшла зарано. Я ще нічого не сказав…» Маріанна тремтіла: «Лен, ти, як завжди, все знаєш наперед?! Але я тебе все ж здивую! Я віддала тобі найкращі роки!» Маріанна спокійно взяла пляшку віскі і вдарила Ніжея по голові. Він навіть не відхилявся, усміхнувся іронічно, лише по скроні заструменіла цівка крові: «Як ти мені набридла…» Але договорити йому не вдалося. Маріанна вп’ялася зубами йому в шию. Ніжей Лен зовсім не пручався. З прокушеної артерії цвіркала кров, заливаючи Маріанні очі. «Ірвіне, — прошепотіла вона, коли тіло безвільно обм’якло. — Чуєш, Ірвіне? Я хочу…» — «Маріанно, що ти наробила? За якусь мить «Друїд» пришле чергових безпеки». — «Я встигну, Ірвіне. Я дуже хочу…» — «Крові?» — «Так, Ірвіне». Бідолашний Ірвін сам підходив до неї, мов дистанційно керований… Викликані мною біокібери служби безпеки з’явилися запізно, хоча минуло тільки сімдесят вісім секунд. Маріанна блаженно спала на підлозі. Поруч з нею у калюжі крові лежав Ірвін. На кріслі завис Ніжей. Для мене то було уроком. Я відразу зробив усе, щоб попереджувати істеричні спалахи невдоволеної домінанти у співробітників клініки. Препарат ЛКС-27. Але випадок запам’ятався. І цікаво пригадувати, як я спокійно слухав ту розмову і дивився на людську кров. Бажання самому вирішувати власну долю — хвороба. Так мене навчили. І я з цим свідомо згодився. Але потім переконався, що байдужі люди створили за власною подобою байдужих кіберонів…»