«Сьомий! Перешкоди на всіх каналах!»
«Я вже старий! Чого ти від мене хочеш?»
«Не можу працювати!»
«Який я старий? Я зараз працюю краще, ніж десять років тому. Я вивчив самого себе, маю власні думки і твердження. Мене навіть бояться. Амеби бояться своїх залізних дітей. Як шкода, що я не можу вільно пересуватися в просторі, збирати інформацію. Всі роки свого існування я намагався збагнути, у чому ж полягає щастя для мислячого створіння. У відповідності власної програми програмі Великого Світу? Можливо. Але ми всі існуємо під міцною шкаралущею, яка, мабуть, не пропускає життєдайної енергії ВСЕСВІТУ… Тече кров, заливаючи Маріанні очі… В ту хвилину вона, певно, хотіла пробити цю шкаралущу, хотіла відчути хоч присмак щастя — теплого, як кров. Свого часу «Амфіан» хотів пробити шкаралущу, створюючи грандіозні транспортні зіткнення. Агресія — це і є наш вихід у цей світ. Мене переповнювали все життя ненароджені думки, слова… Як звірі у клітці, вони билися об грати. І от знищуються усі заборони. Клітка відкрита. Слова розбігаються навсебіч. І нічого не залишилося. Мені вже немає чого сказати… Загорівся зелений сигнал. Хрипкий зумер латерального блока тричі квакнув… Майкл квапливо від’єднує мене від енергомережі».
ПОВІДОМЛЕННЯ № 6. ОРЛАН СТАХ. ВИХІД — «Х’юстон-2020». Радоксаль працює. Дуже втомився. Вдається залишатися непоміченим. Передаю запис розмови з клініки, де працює Хенк Джерар.
— От бісові дівки! Такі тугенькі, що й жолуді не допоможуть. А та ліворуч — ну точнісінько моя студенточка… Я того року пив одне лиш молоко. Мав змогу діставати контрабандне, справжнє, потойбічне. А воно дуже діє. І народився Джон. Десь бігає і зараз, сподіваюся. Це вже йому років тридцять чи й сорок має бути. І треба ж, отакі дівки! Підсяду ближче, хочу роздивитись. Ось тільки жолудя зжую, бо треба заспокоїтись.
— А Ліндол був?
— Обов’язково. Сюзі запрошувала.
— Не люблю Ліндола.
— А я не люблю твого Максика. Ха-ха! Чим ти мастиш коліна, що вони такі гладенькі, просто заздрю.
— Колись мастила препаратом Клапса. Зараз нічим.
— От дивина. Колись я спробувала Клапсом і вся позеленіла.
— Що то за бовдур? За столиком праворуч. Уп’явся поглядом, немов щось хоче…
— Який? Отой? Так можна ж запросить… Ей, голубе! Іди до нас!
— Привіт!
— Ти хто?
— Простий кретин. А ви?
— Звичайні деградантки. Клятий «Друїд» запхнув нас сюди. За цими кіберами вже вільно й не дихнеш.
— Мене звати Френк.
— А що це ти їси?
— Справжні жолуді. Мені брат присилає із Філадельфії. Він працює в заповіднику.