— А хіба їх їдять? Вони смачні?
— О-о-о, ви ще не знаєте… Я хочу прожити двісті років.
— Рівно двісті?
— Так, це моя програма. А як прийде останній день — наїмся жолудів, дихну востаннє і спалю себе у лісі в Філадельфії.
— Ой Френк, не лоскочи мене.
— А я не лоскочу… Я їм жолуді. Вони дуже заспокоюють… Я бережу енергію.
— Вілоро, то тарган.
— І справді, а я подумала, що Френк. Ти подивись, який великий симпатюлька! І вуса — он які! Пригадую, і насміялася ж на одному чергуванні. Це ще як я працювала. Куняла за своїм столом, коли — «АЛЯРМ». А на екрані дванадцята крива — ну, точно фібриляція! Хтось, думаю, узяв квиток на той світ. Налікувався. Але побігла, хоч і спати хотілося. Раптом щось зможу зробити, аби не залишитись без двох тисяч доларів. Зайшла в палату — здоровань на штучному диханні, але вже при свідомості, до ліжка прив’язаний, пручається і хоче з себе тарганів зігнати. Вони, нахаби, залоскотали його. А один навіть у вухо заліз. Вуса вистромив. Ледь я його пінцетом витягла. От сміхота. Мені тоді аж сон пройшов…
— Хто це до нас іде?
— А це ж наш хірург…
— Доброго дня, Вілоро, Аїдо і Френк.
— Привіт.
— Як ви себе почуваєте?
— Не гірше за тебе.
— Це прекрасно. У мене зараз гарний настрій і ніщо мене не турбує.
— Чого нас тут тримаєш, придурку?
— А вам хіба погано? Трохи відпочинете.
— З тобою відпочинеш. Давай, вживляй нам кібер-блоки і відпускай! Нудьга заїсть.
— Чому не йдете на обід? Ти, Френку, їсти хочеш?
— В мене жолуді ще є… І скоро брат знову пришле… Він про мене не забуває.
— А як той дуб усохне? Що будеш їсти, Френку?
— Не знаю. Але ж, може, і не всохне?
— Твій брат мені дзвонив. Дуб усихає.
— Ой, як шкода. Але щось придумаємо…
— Тобі в нас добре?
— Прекрасно!
— Але в нас не можна жити вічно.
— А ти лікуй! Роби з мене людину! Вдягни на мене кібернетичний костюм суспільної самосвідомості. Хіба я проти кібер-блока?
— Заспокойся, Френк… Я тебе розумію… Вілоро, розкажи Френку, як ви з Аїдою потрапили до мене.
— А Френк не знає? Ми з Аїдою працювали в цій же клініці у Реба. До речі, Френк, ти бачив, як спалюють покійників? Отож! Ми з Аїдою поклали одного на стрічку транспортера і не втримались, щоб не поглянути, як воно буде далі. Я не бачила подібної краси за все своє життя! Покійника на стрічці транспортера подають до печі. Сумна музика. А на грудях справжні квіти. Уявляєш?! Справжні квіти! Вони першими в’януть, білі і червоні квіти, і все так добре видно через прозорі двері печі… Краса там неймовірна! І ми з Аїдою не здолали спокуси, на тому чергуванні зробили ще одного покійника. Ну, а «Друїд» нас і прикнопив. Бездушний ящик. Якби тільки він міг відчувати те, що відчуваємо ми. І музика, і квіти, білі і червоні… Це можна здуріть, така краса!
— Чого це ти, лікарю, так зблід? Тебе що, нудить? У тебе, бачу, ніякісінького відчуття прекрасного.
— А жолуді закінчуються. Дуб всихає. Це жахливо. Як далі жити?
ПОВІДОМЛЕННЯ № 7. ОРЛАН СТАХ — «Х’юстон-2020». Втомився. Вдається утримуватись. Вітайте. Передаю.
— Ви Хенк Джерар?
— Так.
— Зачиніть, будь ласка, двері. Щільніше. Підійдіть до пульта. Так. По черзі тисніть на червоні клавіші, під якими написано: «Увага! Блок-блок-ПД». Так. Тепер ми маємо можливість говорити. Будьте відверті. Ви самі відключили систему подвійного стеження. Наша розмова не фіксуватиметься.
— Не розумію, в чому справа?
— Сядьте трохи ближче. Я хочу вас добре бачити. Вас викликав я сам — «Друїд-Восьмий». Це вас дивує? Але звикайте, люди, ми розумнішаємо, полідікролові коробки… Я довго вас вивчав, Джераре. Ви мені сподобались. Я хочу вам допомогти. Я вам повірив. Якщо ви скажете комусь про те, що я вам зараз розповім, мене відразу демонтують. Але я вірю вам. «Слухайте уважно. По каналу Федерального зв’язку для мене є наказ, щоб ви назавжди зникли. Розумієте?
— Не зовсім…
— Завтра біокібер Чівер підійде до вас після останньої операції і скаже, що вас викликає шеф. Він поведе вас через віадук. А біля транспортера ви раптом перечепитесь, вдаритесь головою, Чівер намагатиметься вам допомогти, але й сам потрапить на стрічку транспортера, і ви обоє опинитесь в залі спалювання. Чівер супроводжуватиме вас до самої печі і згорить разом з вами. Такий наказ. Ви розумієте? Я викликав, аби попередити вас.
— Спасибі… Хоча я не звик дякувати полідікроловим спорудам… «Друїде», ти, виявляється, можеш відчувати жалість?
— Це логіка… Порядні люди мусять жити… Ви плачете?