— Ах, пробач, моя люба, це я переплутав. Я сьогодні такий втомлений. Це я сам приймаю ці ліки. Пробач.
Він простягнув руку до портфеля, дістав іншу коробочку, схожу на попередню:
— Ось, тримай, це вже твої.
Діна гнівним рухом відкрила коробочку, кинула до рота відразу три пігулки, проковтнула, ображено сіла до столу і почала читати інструкцію, нарешті буркнула завчено:
— Спасибі… Що нового сьогодні на роботі? Чому ти нічого мені сьогодні не розповідаєш?
— Круговерть, стара танцюлька, — іронічно усміхнувся.
«Мій ідіотик любить посидіти зі мною після роботи і поговорити. Як не вибалакається, то й не засне, мабуть. Всі чоловіки — великі діти. Ну, давай давай, розповідай, я тебе уважно слухаю».
— Хіба немає ніяких новин сьогодні? По деякій паузі Завр поважно проказав:
— Сьогодні мені знову дзвонив Кверкус.
Діна насторожено завмерла, але Завр надовго замовк, ніби задрімав із розплющеними очима.
— Хіба з твоїм характером думати про Святих? — озвалася Діна. — Ти ніколи не будеш Святим.
— Дарма ти так, — ображено підвівся з-за столу Завр, налив у келих узвару із великого графина, роздратовано відсьорбнув. — Хочеш, відкручу тобі зараз голову, моя люба, і оком не поведу. Ти мене просто не знаєш. І подивися на мій хвіст, його кінчик уже став цілком коричневим. Я недаремно дістав спеціальні… Одне слово, не все тобі треба знати…
— Зможеш відкрутити мені голову? — Діна дивилася на нього відверто зверхньо. — Але як тоді наше перше яйце? Ти ж так хотів мати маленького.
— А без голови ти вже нічого не зможеш?
— Ти великий жартівник, Заврику. Хай тобі здоров’я буде повне решето.
— Спасибі, моя люба… — Він допив узвар, поставив келих на стіл. — А мені, до речі, дуже личить форма Святих. Але зараз я мушу трохи відпочити. Ти розбуди мене, будь ласка, годині о…
— Добре, любий, зараз ти витріпаєш килими, потім сходиш в магазин, я скажу, що треба купити, а потім можеш лягати, і я обіцяю збудити тебе, як тільки ти заснеш.
Небом пронеслися швидкісні літаки.
— А вона і запитує: «Це ви до мене звертаєтесь чи самі з собою розмовляєте?» Бабуля голосно так як закричить: «Сама із собою? Ображаєте! Чому б це я сама із собою розмовляла?! Я з оцим прекрасним молоденьким огірком розмовляю!» Ох і комедія ж була. Ха-ха-ха.
Професор замовк, ніби закам’янів на кафедрі:
— Даремно, шановні колеги, деякі з вас так вільно поводяться на моїх лекціях. Я використовую багато додаткової інформації, якої немає у ваших підручниках.
— Казав тобі, тихше треба… На іспиті він нас поганяє. Давай попишемо трохи… Он Андрій шкребе і голови не підводить.
— Думаєш, він конспектує? Чортиків малює. Дуже розумний. В нього батько сам професор…
— От стерво капловухе! І нащо такому розумному вчитися? Он Свєтка моя, землячка, ти її бачив, ладна така дівка з усіх боків, а зі мною не вступила. На першому ж творі зрізалася. А цей розумник…
— Не розмахуй руками, давай послухаємо, що там професор триндить.
Мжичка припинилася, але вечірні сутінки все одно були безпросвітно сірими. Засвітилися кволі ліхтарі на стовпах, але вони тільки підкреслили похмурість вечора. Завр сердито кинув килим на парканчик із тонких труб, почав спроквола гупати по ньому вибивачкою.
— Уф-ф… Тут поспиш, коли вже й хвоста витягнеш… Уф-ф… Аж нудить, як її від мого омлету… Уф-ф… Вже швидше б вона те яйце… Уф-ф… Ти ніколи, каже, не будеш Святим… Уф-ф…
Завр поглянув на кінчик свого хвоста, і сам собі дуже сподобався.
— Уф-ф… А їхня форма мені личить… Уф-ф… Це ще батько мені говорив… Уф-ф… І форма голови у мене, як у Святих…
— Привіт, Завре! Це ти сам із собою розбалакуєш?
Той гнівно обернувся, побачив Ерга, вони працювали в одній конторі й жили по сусідству.
— Це ти, Ерг? Привіт.
— Сімейний фронт не забуде своїх героїв, — іронічно ошкірився Ерг. — Куряві не місце в наших легенях. Хто хоче ліпше пристосуватися в цьому світі, мусить насамперед пристосуватися до власної дружини. Правильно все робиш, Завре, тільки ранувато ти почав його вибивати, оцей килим, от якби серед ночі, то всі сусіди належно б оцінили твою працю…
— Помовчав би…
— Мовчання — це тиша, а тиша свідчить про відсутність руху, відсутність руху, як говорить наш Великий Кверкус, констатує відсутність бажання й потреби пристосовуватись, а це вже потенційна смерть. Правда ж, Завре?
Очі Ерга рожево відсвічували під промінням ліхтаря.
— Філософ… — мляво усміхнувся Завр. — Все одно від смерті нікуди не втечеш.