— Давай, Завре, я допоможу тобі вибивати цей килим. Розімнуся трохи, бо не втну, чи ти його б’єш, а чи він тебе… Дорога річ. Давно придбав?
— Це Діна…
— За твої ж гроші…
— Тобі не однаково? Це батько їй колись… — сердито мовив Завр.
Ерг з несподіваною заздрістю вигукнув:
— О, вони справді вміють пристосовуватись! Вони тільки й чекають, аби хтось їм влаштовував життя: батьки, чоловік чи коханець.
Ерг розпалився і хвостом вибивав на дорозі барабанний дріб.
— Чого ти нервуєш?
— А ти завжди спокійний? Тобі, бачу, тільки Святим бути — зразковий спокій і самовладання. В тебе що, повна ідилія? Знаю я ці ідилії!
— Ерг, залиш мене в спокої. Ми з тобою не кращі від них.
— Що? Дурень ти! Та я давно б на все плюнув… Дітей просто шкода! В мене їх троє.
— Я розумію тебе… Наші дружини трохи недолугі…
— Що? Пішов ти під три чорти, якщо справді так думаєш! Це хижаки, паразити!
— Послухай, Ерг, чого ти так гарячкуєш? Захотів допомогти мені вибивати килим — вибивай, спасибі тобі. А я допоможу тобі віднести додому твою величезну торбу. І… Дозволь я трохи посплю в твоєму кабінеті… Добре? Я сьогодні чогось так втомився…
— Втомився, бо не знаєш, навіщо живеш, — вже спокійно буркнув Ерг.
— А ти знаєш?
— Знаю… Але, розумієш, все це не вбереш ^ слова… Ось сьогодні ніби все знаєш, навіщо сонце сходить і світить, навіщо кожен твій крок, а завтра вже ніби й нічого не знаєш… Ти розумієш мене? — Голос Ерга став на диво розчуленим, аж не вірилось, що мить тому він розлючено кричав.
— Розумію… То можна, я в тебе трохи посплю?
Ерг подивився на нього зосереджено і проказав, карбуючи кожне слово:
— Не раджу. Твоя ж виношує, їй потрібен цілковитий спокій. Та й мене чекають вдома, — іронічно поплескав Завра по шиї.
Завр дивився на постать Ерга, що віддалялася у вечірніх сутінках, і стало йому нараз дуже сумно, і не мав той сум ніякого словесного вираження. І видалось йому, що він поменшав, здрібнів, зовсім на трохи, але поменшав, те відчуття відразу обрадувало, бо пригадалися крилаті слова Дев’ятнадцятого Кверкуса: «Кожен наш крок на шляху до досконалості призводить — і мусить призводити — до нашого здрібніння. Це нас повинно тільки радувати. Майбутнє перед дрібними видами. Хай ми навіть станемо мислячими блощицями, але ми виживемо, а інші зникнуть. Великими в цьому світі можуть бути тільки літаки й танки. Наші літаки і танки!»
— Послухайте, шановні колеги: «Святий Макарій сказав одного разу: «Дияволе, мені прикро, що не можу здолати тебе. Я все роблю, що і ти робиш. Ти постуєш, і я не їм. Ти не спиш, і я очей не заплющую. В одному лиш я поступаюся тобі — в покірності» .
— Давай, пиши, бо на іспиті він тебе…
— Обійдуся без його святого Макарія. Шкода, що Свєтка не вступила… Сиділи б оце зараз поруч…
— Вона, мабуть, дурна, як чіп, твоя Свєтка.
— Сам ти дурний. Така красива дівка, просто лялька.
Святий Ракамель з дитинства мав брунатний відтінок тіла. Але того ранку він був практично чорним. Він волів би заховатися у чорну рясу, щоб ніхто його не бачив з похмілля, проспатися, видихати святе бісівське зілля, але мусив бадьоритися. Того дня він чергував.
Телефон задзвонив ґвалтовно. Святий Ракамель злякано сіпнувся, підняв трубку:
— Слухаю вас.
На протилежному кінці дроту чулося тільки збуджене дихання.
— Святий Ракамель слухає! — проказав уже сердито і мав намір кинути трубку, що дрижала в руках біля вуха, але на тому боці відразу озвалися.
— Вас турбує Триста сьомий Завр. Я хотів би з вами поговорити.
— Зі мною особисто? Може, не сьогодні?
— Хотів би сьогодні. Не по телефону.
— Приїздіть, — зітхнув святий Ракамель. — Ви знаєте нашу адресу?
— Спасибі. Знаю.
Святий Ракамель поклав трубку, позіхнув, клацнув тумблером, що вмикав зв’язок із охороною брами, і хрипко витиснув із себе:
— Зараз прийде до мене Триста сьомий Завр. Перевірте особу. Якщо все гаразд — обшукайте і пропустіть. — Потім стріпнув головою, намагаючись прогнати похмурість похмілля, але тільки скривився болісно, бо здалося, що голова зараз репне, приречено поправив на поясі під рясою кобуру важкого «Ватера».
Доторк до зброї дещо зарадив, голова мов стала боліти менше, а тіло наповнилось певністю. Коли Завр прочинив двері, святий Ракамель солодко позіхав.
— Вітаю вас, сину мій. Сідайте. Я нині трохи втомлений. Всю ніч воздавав молитви, просив Творця не відректися від нас… Сідайте. Я слухаю.