— Іване Петровичу, пробачте, як ви гадаєте, чи змогли б динозаври еволюціонувати до рівня високоорганізованих істот?
— Ви знаєте, що одним із факторів зникнення третини фауни крейдяного періоду, за австралійським палеонтологом Теніусом, є поява ссавців, які пожирали яйця своїх еволюційних попередників. За тим же Теніусом, одним із факторів зникнення динозаврів було утворення дуже товстої захисної шкаралущі на яйцях, її не могли розгризти ссавці, але не могло продзьобати і потомство динозаврів…
— А якби динозаври вижили, професоре, чи змогли б вони створити… свою цивілізацію?
— Складно відповісти на це запитання. Закони природи часом незбагненні… — Професор усміхнувся. — Мабуть, і такий варіант еволюції був теоретично можливий…
— Цей Андрій скрізь суне свого носа, мабуть, вислужитись хоче…
— Еге, розумного з себе вдає.
— Як ти себе почуваєш, моя люба?
— Мов не бачиш, що мені погано.
— Дозріває?
«Якби ж я не усвідомлювала, що він ні в чому не винен. Він просто не розуміє мене, не відчуває. Просто не здатен. Ніхто з них не здатен відчувати нас. Але ж і ми не здатні відчувати їх. Закон природи?»
— Дозріває.
— Я не чую в твоєму голосі трепетної радості материнства, моя люба. Жартую… До речі, відсьогодні я, між нами кажучи, — святий.
— То скільки ми матимемо за твою святість? — Діна одразу посерйознішала.
— Для початку — три сотні на місяць.
— За триста, загалом, можна і спробувати… А куцохвості тебе не з’їдять? — сказала вголос, а подумала інше: «Кому ти треба, дурню?»
— Не хвилюйся… І прошу тебе не зводити все до сотень на місяць. Нині складні часи. Ми з тобою мусимо бути певними не тільки у власному завтрашньому дні, але й у майбутньому наших дітей. Та й онуків хочеться побачити. Правда ж, моя люба?
— Правда, мій любий.
«Все одно: ти — несусвітній дурень».
— Думаєш, святі допоможуть тобі онуків колихати?
Завр несподівано спалахнув:
— Я не розумію тебе! Ти що — сліпа?!
— Вже ж — не свята.
— Подумай, моя люба, просто про життя, якщо не конкретно про нас із тобою. Ти ж прекрасно знаєш, що діється останніми роками. Вилуплюються діти без хвостів, якісь потвори, з’являються суб’єктики, що не бояться порушувати наш порядок, вигадують всякі теорії, підривають віру в наш основний принцип Активного Пристосування, породжують сум’яття і хаос в душах. І ми всі мусимо боротися із цим підступним, диявольським впливом.
— За триста на місяць героєм не станеш, — буркнула Діна.
— Авжеж. Хоча для початку й це зовсім не мало. Але я тебе розумію.
«Сьогодні ж треба подзвонити Великому Кверкусові й порадити йому трохи охолодити мого вже святого дурня, хай не думає, що вхопив Творця за бороду. А то гадає, якщо його батько колись вчився разом із Великим Кверкусом, то це означає більше, ніж тричі з ним переспати. Адже я виношую яйце не від тебе, а від Святого Великого Сорок першого Кверкуса, дурню…»
— Кожна наукова теорія, нова думка, на жаль, приречені на складний шлях утвердження, мої шановні друзі. Все істинне важко пробиває собі дорогу, і лише невігластво спокійно, лінькувато панувало протягом тисячоліть людської історії. Хочу з цього приводу нагадати: трохи більше ста п’ятдесяти років відділяють нас від того часу, коли на державному рівні могли писати ось таке: «Хто чаклуна підкупить або ж схилить його до того, щоб він комусь зло учинив, той буде покараний, як і сам чаклун» . Ви розумієте мене, колеги? Маю на увазі ще таку недавню безпросвітність людської глупоти, забобонів, невігластва. Про яке істинне розуміння світу, його законів можна говорити, коли психологія людей знаходилась на такому рівні?
— Свєтка моя каже, що чекатиме… Лікарем, каже, приїдеш…
— І моя шепелявила таке ж саме, коли мене до армії призвали. Через півроку заміж вискочила, листи перестала писати…
— Свєтка чекатиме…
— О, як я рада, Дано, що ти прийшла! Що ви прийшли. Привіт, Хобре!
— А ти все квітнеш, Діно.
— Жартуєте… Спасибі… Я нині така страшна…
— Сідайте до столу. Радий тебе бачити, Хобре. Вас із Даною радий бачити.
«Цікаво, що привело оце до нас Хобра з Даною? Вже ж не бажання потеревенити за вечірнім столом. Хоч сьогодні й вихідний, але за ті роки, що ми живемо поряд і працюємо разом, було стільки вихідних, а це раптом щось їм стрілило… Побачимо…»
— Як ти себе почуваєш, Діночко? Ти чудово виглядаєш. Яка ти щаслива. І я колись була такою. Ходімо погомонимо на кухню, не будемо заважати чоловічому спілкуванню…