— Нічого собі ящірка! На задніх лапах ходить. Де ти бачив ящірку, щоб ходила на задніх лапах?
— Дивина, та й годі… І не боїться. Роззирається спокійно на всі боки…
До гурту студентів подався і професор. Всі чемно розступалися, даючи йому дорогу. А за ним злякано пробивався капловухий студент.
— Це справді звичайна ящірка, — здивовано мовив професор. — Але чому вона ходить на задніх лапах?
— Це я її навчив. Пробачте. Це моя ящірка. В моєму портфелі для неї… для нього житло. Цього разу він… без дозволу пішов погуляти… Пробачте нас, будь ласка.
— Вона в тебе, може, й розмовляти уміє? — усміхнувся професор.
— Уміє, — винувато мовив капловухий. — Я трохи навчив.
Великий Кверкус приходив до своєї службової келії завжди дуже рано, найпершим, але зачинявся, сідав на стільці коло самих дверей і читав святу книгу, очима читав, прилучався до найвищих святих істин, а вухами слухав, що робиться за дверима. Часом інші святі розмовляли — про життя і про нього, Великого Кверкуса. Це було цікаво. І дуже корисно. Він завжди засвідчував підлеглим свою велику духовну силу, пророчі здібності, уміння читати думки навколишніх.
Того ранку святий Кверкус також сидів умиротворено зі святою книжкою в руках і, заплющивши очі, слухав, що діється за дверима. Проте саме того ранку було навдивовижу тихо, всі святі сиділи по своїх келіях, ніхто не виходив навіть покурити. Кверкус мало не задрімав. Коли раптом у двері рішуче і впевнено постукали. Він скинувся, відсунув стілець, поклав святу книгу на поличку і несподівано для самого себе слухняно відчинив двері. Встиг подумати, що робить дурницю, адже це могло видати джерело його пророчих здатностей, проте двері були вже відчинені, й залишалося тільки зберегти на обличчі маску відстороненості від усього низького і суєтного.
На порозі келії стояв святий Завр.
— Доброго ранку, Великий Кверкусе, — Завр шанобливо схилив голову.
— Доброго ранку, сину мій. Заходь. Звідки ти знав, що я тут? — поважно запитав, гамуючи здивування і роздратованість.
Завр заклопотано поглянув на годинник і розважливо проказав:
— А де ж ви могли бути? Робочий час… — Завр зустрівся поглядом з Кверкусом. Великий Святий ховав поблажливу усмішку. — Та й якесь внутрішнє чуття мені підказувало, що ви зараз у себе.
— Внутрішнє чуття — це прекрасно. Це вже багато про що говорить, сину мій. Заходь. Сідай. Слухаю тебе.
Завр якомога спокійніше і буденніше поклав на стіл теку з паперами.
— Ось тут, — сказав він по деякій паузі, — матеріали звинувачення у чаклунстві працівника контори Кріля Сто дванадцятого. Це мій перший викритий чаклун, тому дуже прошу вас якомога серйозніше подивитися зібрані мною матеріали. Я не хочу помилитися.
— Розумію вас, сину мій. Дуже розумію. Сідай. Як дружина?
— Спасибі…
— Мені видається, вона виношує ваше перше яйце?
— Так. Ви все знаєте, Великий Кверкусе.
— Як вона почуває себе, сину мій?
— Все гаразд. Все мусить бути гаразд.
— Я сподіваюся. Велика відповідальність лягає на тебе, сину мій. Поява на сві: нової істоти, нової святої істоти — це велика відповідальність. Хай тебе не дивує, що я називаю твого ще не народженого нащадка святим. Діти святих мусять бути святими. Розумієш мене, сину мій?
— Так…
— Я радий, що ти маєш внутрішнє чуття, сину мій. То, кажеш, Діна гарно себе почуває?
— Мені здається, вона почуває себе так, як почувала б себе будь-яка здорова істота в її стані.
— Прекрасно. Я радий за вас. І особливо за тебе, сину мій. Скоро ти будеш щасливим батьком. Це велика відповідальність. І велика радість.
— Матеріали на Сто дванадцятого Кріля я збирав і готував дуже ретельно. Хай вас не дивує такий короткий термін… Хоч я і впорався за три дні, але робота проведена величезна… — Він спробував повернутися до мети свого приходу.
— Так-так, я зараз перегляну ваші матеріали і підпишу вирок. — Кверкус поклав свою сіро-зелено-коричневу правицю на папери, любовно їх погладив. — Але насамперед хочу сказати кілька напутніх слів, сину мій. Не складно викрити чаклуна, ллє щоб зробити це красиво, професійно, натхненно, святий мусить домогтися неабиякої майстерності. Для цього треба якомога більше знати про довколишніх. Певний, ви ж своїх контористів знаєте, як свої мацаки? Добре, поглянемо, що ти приніс мені… Так… Чудово… Копія фотографії маленького Кріля… Скільки це тут йому?
— Сім місяців.
— Так, бачу, ось тут написано… Дуже цікаво… Форма голови безсумнівно чаклунська. В дорослого Кріля це майже не помітно, а на дитячій фотографії… Молодець. Це чудово, що ти долучив фото до справи… Так, запис розмови з першою дружиною Кріля, вона називає його ідіотом, це не цікаво, потім вона говорить про його хворобливу потребу усамітнюватись хоча б у туалеті, а це вже про щось говорить… Симптом… Хоча, мій друже, форма голови говорить про все. Це ваша знахідка. Не в кожного залишаються фотографії з дитячого віку, і не кожний їх тримає так, щоб можна було бодай подивитися, не те щоб зняти копію. Як це вам вдалося?