— Гадаю, все буде нормально. Треба молитися.
— Вони такі грубі й безцеремонні, бездушні вони…
— В них така робота, моя люба, — розважливо проказав Завр. — Це для тебе наше яйце таке дуже рідне, а для них — звична робота. Адже їм однаковісінько — чи твоє яйце, чи моє…
Діна розсміялася.
— Хіба я сказав щось смішне? Як ти себе почуваєш?
— Прекрасно, Заврику. Ходімо подивимось телевізор, ми так давно не дивилися з тобою разом телевізор. І взагалі, ми так давно з тобою не були разом. Чи, може, спершу повечеряємо?
— Справді, хочеться їсти.
— Зараз буде твій улюблений омлет.
— Еге ж. У нас в роду всі любили омлет — і мій батько, і мій дід. Ти така красива зараз.
— Спасибі. Ти також красивий. Сьогодні дзвонила моя мама. Вона все не може заспокоїтись, хвилюється, як це — віддати власне яйце в інкубатор. Вона каже: «Я тобі сама дала раду. В теплому пісочку на березі Тірі під сонечком вигріла». Мама каже, що я була колись дуже негарна, кривонога й криклива. А зараз поглянь, які в мене стрункі ноги.
— Умгу, в тебе прекрасні ноги… Омлет сьогодні трохи недосолений… Певно, що ми могли і самі дати раду з яйцем, але…
— І я так сказала мамі… Кажу, а якщо той пісочок на березі холодний? А вона мені, уявляєш, говорить — не виношуй яйця зимою. Старе — як мале. Я тільки сміялася. Мамо, кажу, я сама розберуся, коли мені яйця виношувати. Я вільна істота у вільному світі. Інкубатори — це прекрасно. Тільки дорогувато і обслуга така груба… Я не можу, Заврику, спокійно пригадувати оту пику… Хоч би ж вони не розбили його дорогою. Вже в інкубаторі я спокійна, там не повинно бути несподіванок, бо ти мусиш поїхати туди і сказати, хто ти є. Обов’язково, Заврику. Та і я повинна звикати, що ти у мене святий.
— Умгу… В тебе така красива ліва нога… Я завтра ж поїду до нашого яйця, проконтролюю, щоб все було гаразд… Я все зроблю, моя люба. А зараз ходімо спати.
— Дорогі колеги, Суейн вважає, що 40–50 грамів алкалоїдів — смертельна доза для динозаврів, а така кількість цілком могла виявитись у 200 кілограмах щоденного раціону. Танінів та алкалоїдів не було в рослин нижчих та голонасінних, якими більше ста п’ятдесяти мільйонів років харчувалися динозаври…
— Позавчора мені Марек із педіатричного… Знаєш Марека?
— Ні.
— Рудий такий задавака… Мене колись кретином обізвав, я до них помилково на лекцію потрапив…
— Ні, не знаю.
— Так оцей Марек із педіатричного позавчора приходив до Клима, ми з ним в одній кімнаті живемо, і, уявляєш, пляшку ефіру вивернув на моє ліжко. «Ах, вибач! Ах, пробач! Ах, я зараз все повитираю!» Я його в мордяку як зацідив, відразу перестав вибачатися.
— Навіщо ти так? Хто тобі Марек? Він тобі хіба товариш?
Завр вийшов з машини на розі Інкубаторного проспекту. Свідомо не під’їхав до вхідних дверей, хотів трохи пройтися і заспокоїтись. Крокував поважно і вкрай повільно, глибоко вдихаючи вже прохолодне осіннє повітря. Назустріч грайливою ходою простували дві ошатно вбрані особи жіночої статі. Завр зупинився, але, щоб не виказати свого зацікавлення, почав нишпорити по кишенях, дивлячись в обличчя однієї з незнайомок. Вони голосно розмовляли:
— Він, дурник, чекав, що я скажу: «Дорогий мій, я так без тебе нудьгувала. Я так чекала тебе». Ідіотик. А я йому кажу: «Хочеш зі мною переспати-будь ласка, але навіщо ти від мене чекаєш, що я слину почну пускати?»
Вони обоє розсміялися. А Завр знічено дивився їм услід, потім безсило сплюнув.
«Добре, хоч у мене не така бестія…»
На вході тридцять сьомого інкубатора його зустрів черговий, підніс у привітанні правицю.
— Слухаю вас.
Завр спершу трохи знітився, але швидко опанував себе, пригадавши, що він, врешті, святий. Хай новоспечений, але святий у новісінькій чорній рясі. Він недбало простягнув квитанцію.
— Наше яйце номер 1331 було доставлено до вас вчора увечері.
— Лише вчора увечері? — завчено усміхнувся черговий. — Це ж дуже рано. Ніяких новин… Ось, подивіться списки тих, хто вже вилупився. Але вашого тут ще не може бути, рано.
— Я хочу поговорити з головою вашого закладу.
— Так-так, безумовно. — Черговий шанобливо оцінив нову чорну рясу. — Будь ласка, одягніть халат і йдіть прямо коридором до тридцятого кабінету.
— Цей тісний для мене. — Завр спробував розправити плечі, зняв халат і кинув його на підлогу.
Черговий забіг у комірчину і з’явився з новісіньким, який ще не був у вжитку:
— Ось цей саме для вас. Будь ласка.