— А чому ви поспішаєте це зробити до прильоту Антуана? — Жінка зобразила на обличчі подобу здивування.
— Зрозумійте мене правильно. Як кажуть, не гріх знати дружину людини, котрій доручаєш відповідальне завдання…
— Але. мабуть, я не зможу стати вам у пригоді. Нічого цікавого про Антуана я не розповім, занадто рідко його бачу.
— Але дозвольте вас запитати — за що ви його полюбили?
Жінка подивилася на нього уважно, спокійно, вивчаюче. На обличчі спокій. Крижаний спокій. І лагідна крижана усмішка.
— За що я його полюбила? Якщо відверто, то лише за те, що він полюбив мене. І, даруйте, не більше. Вас задовольнить така відповідь?
— Так, задовольнить своєю щирістю… Пробачте, а яка ваша думка про Миколу Корнійовича Рамара? Даруйте за таке безпосереднє запитання, але я не дипломат… Ми з ним були приятелями, багато років не бачились, і зараз мені здається, що він дуже змінився. Не на краще змінився. Звідси й моє запитання.
Фредерік поглянув на Марту і відразу зрозумів, що вчинив дурницю, заговоривши про Рамара.
— Запитайте про це в людей, котрі з ним працюють. А ми з Ярчиком просто живемо тут, дякуючи Антуанові Божку, насолоджуємось, як кажуть, радощами природного життя… Микола Корнійович часом цікавиться нашим буттям, інколи заходить… Зворушує його турбота про нашу сім’ю…
— Мені видається, ви мене дещо неправильно зрозуміли, але… Пробачте… Я хотів би якось загладити свою нетактовність…
Марта Божко поглянула на нього з прихованою відразою:
— Уже вечір. Ярчика треба вкладати спати, а він звик, що кожного вечора я розповідаю йому казочку.
— Радий був познайомитися з вами. Пробачте за несподіване вторгнення і мою безцеремонність… До побачення.
За вікнами вже майже темно. Пізній осінній вечір. В пам’яті — лагідна крижана усмішка. І прихована відраза.
11 жовтня 1923 року.
Гертруді Стайн та Алісі Токлас.
«… Вперше в житті я зрозумів, як закінчують життя самогубством лише тому, що накопичується занадто багато справ і проблем і кінця їм не видно. Малокорисне відкриття… Нью-Йорк дуже красивий, особливо в районі Бродвея і Уолл-стріт, куди взагалі не пробивається сонячне світло, хіба що випадкові промінчики. Але що за люди там мешкають! За весь час я не побачив, щоб хтось усміхнувся. Перед біржею один щось малював на тротуарі жовтою й червоною крейдою, вигукуючи: «І послав він туди свого єдиного сина. І послав він єдиного сина померти на шибениці…» Натовп, що зібрався довкола, мовчки слухав. Бізнесмени, клерки, розсильні. «Перепало ж хлопцеві» , — сказав хлопчик-розсильний, звертаючись до приятеля. Прекрасно. Є справді красиві будови. Нові. Цікаві форми. Через триста років люди будуть приїздити сюди із Європи і їздити в туристичних автобусах. Мертві, занедбані громаддя, як у Єгипті…
Нізащо не погодився б жити там. Вже час їхати в лікарню…
ХЕМІНГУЕЙ»
Фредерік вийшов надвір. Темно. Ніч. Кволі зорі над головою. Голос далекого прибою, голос моря. Мелвінові було кепсько. Тієї миті він нікого не поважав — ні себе, ні Марту, не поважав Миколу Рамара і навіть Антуана, якого він ще не бачив. Антуан, мабуть, справді химерний горішок.
Ноги самі несли його. Досить довго він взагалі не задумувався, куди йде. Нічні ліхтарі. Довкола них — хмарки дрібної комашні. Легкий вітерець. Його кроки ситаловою доріжкою голосно відлунювали.
Вийшов знову до головного корпусу. Два освітлені вікна. Микола? Він чекає? І зрозумів, що просто не зможе не побачити його зараз. Не тому, що розмова з Мартою дуже вплинула на нього. Просто не міг зупинитися у цій розтягнутій миті пошуку істини.
Двері директорського кабінету були прочинені. Майор переступив поріг, зупинився. Микола Рамар стояв спиною до нього, схрестивши руки на грудях. Стояв біля глухої стіни.
— Це ти? — запитав не обертаючись.
— Так, Миколо.
— Я знав, що ти сьогодні ще зайдеш до мене.
— Це випадковість. Я сам не знаю, чому зайшов…
Микола Рамар обернувся:
— Я теж не знаю, чому досі не пішов додому. Я чекав тебе. І якби ти не зайшов… нам було б кепсько обом. Пробач, що я розписуюсь за обох. Але, оскільки ти прийшов, я, мабуть, маю таке право… Хочеш кави?
— Ні, дякую. Нічого не хочу.
— Ми не бачились уже скільки років. Ми обоє змінилися. Але ж не настільки, щоб не розуміти один одного? Ти був у Марти?
— Так.
— І як вона тобі?
— Мені здається, Миколо, що вона усіх нас зневажає.
— Ми не можемо бути гарними для всіх… Ми з тобою не актори. А Марта зневажає не нас, а всі дріб’язкові умовності життя. Я її давно й добре знаю… Вона тобі щось розповідала?