Завр поважно попрямував коридором до тридцятого кабінету. Недбало штовхнув двері ногою, аж вони гупнули об стінку, засвідчивши тим самим Заврову вищість навіть щодо такого поважного закладу, як тридцять сьомий інкубатор.
— Добрий день, — секретарка звела здивований погляд, проте відразу й потупилась, побачивши перед собою святого.
— Там вільно? — запитав Завр з нотками бундючності.
— Так. Будь ласка. Дионизій чекає на вас.
— Умгу, — буркнув Завр, прочинивши важкі двері.
— Добрий день, я — Завр Триста сьомий…
Нараз він зауважив, що у кабінеті нікого не було. Марно привітався? Він зупинився і брутально вилаявся.
— Слухаю вас, — раптом пролунало.
Завр здригнувся, не відразу збагнув, звідки пролунав голос. Озирнувся, кинув погляд до дверей. Нікого. Нараз побачив — з-під столу з’явилася постать з папірцем. Тлустий динозаврик запобігливо усміхався і розгладжував папірець з корзини.
— Слухаю вас, шановний.
— Наше яйце номер 1331 було доставлене до вас учора увечері.
— Як ви сказали? — злякано перепитав голова інкубатора. — Який номер вашого яйця?
— Одна тисяча триста тридцять перше.
Дионизій взяв телефонну трубку, квапливо набрав номер:
— Зоране, це ти? Як справи? Дякую. Як там учорашні? Я маю на увазі оте складне яйце… Он як? Умгу… Он як? Умгу… Зайди до мене зараз. Батько цього яйця зараз сидить у мене. Зоране, ти мусиш це все розповісти в його присутності… Що? Я чекаю на тебе!
Дионизій майже в жалобі поклав трубку.
— Зараз до нас зайде головний лікар. Він дуже грамотний спеціаліст, просто віртуоз своєї справи, і такий запопадливий до роботи… І він так любить працювати з яйцями…
— А омлету він часом не любить?
— Даруйте, ми робимо все, що в наших силах… Але, зрозумійте, ми не всемогутні… Бувають випадки, коли ми безсилі зарадити…
— Конкретніше! — майже прогарчав Завр. — Що з ним? Що з моїм сином?
— На жаль… — прошепотів Дионизій. — Ось зараз прийде головний лікар і доповість про все, що вже сталося…
— Що?!
— Розумієте, шкаралуща вашого яйця… Одне слово, я почну здалеку… Як тільки наші бригади привозять яйця, спеціалісти відразу беруться до роботи. Кожне яйце проходить найретельніший, найкваліфікованіший огляд… І от під час огляду було виявлено, що ваше дитя… неживе… Власне, воно було ще живе, але задихалося… Шкаралуща дуже товста, надійна, але… Дитина задихалася… Ми колегіально вирішили — робити операцію. Але, на жаль…
— Було пізно? — прохрипів Завр.
— Та ні… Пізно — це не те слово… Вашому яйцю ще треба було дозрівати й дозрівати в нашому інкубаторі… А дитя задихалося… Шкаралуща дуже цупка, щільна… Ми пішли на операцію, але, зрозумійте, ваше яйце було ще не дозріле… Все це дуже складно… Хто ви за фахом?
— Хто я за фахом, вас не повинно обходити! Зараз ми розберемося, хто за фахом ви!
Дионизіи позеленів.
Завр підійшов до телефону.
— Нашу святу машину до тридцять сьомого інкубатора! Забезпечте місця для трьох чаклунів. Украй небезпечних! Хай бригада піднімається до кабінету голови інкубатора.
Прочинилися двері, на порозі з’явився лікар Зоран. Дионизіи поглянув на нього збайдужіло і втомлено, запитав Завра:
— А хто буде третім?
— Не хвилюйтесь. Знайдемо… — сказав Завр ці слова і відчув, як стисся, здрібнів від святої злості.
Він скоса глянув на себе у дзеркало. Тіло стало зовсім коричневим. Пристосування ішло нормально.
Від приємної млості, що розлилась тілом, аж очі заплющилися.
— Мені дуже хочеться, шановні колеги, щоб ви, майбутні володарі людських душ і тіл, розуміли більше за той мінімум, який передбачений програмою нашого інституту. Шкода, що час лекції закінчився. Ми зустрінемося з вами у п’ятницю на третій парі.
МАЛЕНЬКА ЗЕЛЕНА ІСТОТА ЗАКРИЛА МАЛЕНЬКИЙ ЗОШИТ І, ЗАТИСНУВШИ ЙОГО Й МАЛЕНЬКИЙ ОЛІВЕЦЬ У МАЛЕНЬКІЙ ДОЛОНІ, ШАСНУЛА В ПОРТФЕЛЬ. МАЛЕНЬКА ЗЕЛЕНА ІСТОТА ПИСАЛА ПОВІСТЬ ПРО ТЕ, ЯКИМИ МОГУТНІМИ БУЛИ КОЛИСЬ ДИНОЗАВРИ.
ГЕНЕРАЛ ПЕРЕДЧУВАЄ
Повість
«Бути військовим — це важкий обов’язок. Я переконаний — для того, щоб на планеті був мир, треба міцно тримати зброю в руках, а зброя втримає нас. Я відчуваю себе частинкою нашої броньованої державної потвори, напакованої бінарними та нейтронними зарядами, яка настільки страшна, що ми самі її боїмося. Поки ми боїмося один одного, буде мир. Я маю свою мету. І я йду. Не до смерті, хоча й знаю, що я не вічний і вік мій короткий. Я йду не в безсмертя. Чудес не буває. Я намагаюся безстрашно і чесно пройти палаючою линвою життя».