— Так. Безумовно, я дуже хочу подихати разом з вами свіжим повітрям, пане генерал.
— Облиш блазнювати. Я тобі насамперед батько… Чекаю тебе на сьомому виході. Вже на поверхні. Не барися.
Джозеф одягнувся. Не поспішаючи, накинув на себе оранжевий тренувальний комбінезон і, насвистуючи веселу мелодію, подався до кабіни пневмокапсули.
Він не відразу побачив батька у темені ночі. Зоряне чисте небо над головою. Рокотання патрульних вертольотів, періодичне надсадне дихання бойових машин, що вихоплювались раз у раз з підземного аеродрому. Впала в око червона жарина сигарети. І Джозеф здогадався, що то стоїть батько.
— Вітаю, пане генерал.
— Радий тебе бачити, мій хлопчику. Як самопочуття?
— Все нормально, батьку. Хіба я не твій син? Ти не маєш підстав сумніватися в мені. Все гаразд.
— Маю підстави, сину…
— Ти знову хочеш пофілософствувати про сенс життя?
Вони повільно простували вузькою бетонованою доріжкою, над ними — бездонне зоряне небо.
— Я вже вийшов із того віку, коли…
— Ти зараз саме у тому віці, Джозефе, коли власна дурість і обмеженість можуть видаватися власною мудрістю.
— Чого ти хочеш від мене, тату?
— Я хочу допомогти тобі… Хочу тебе зрозуміти… Я не можу тобі розповісти багато чого…
— То й не треба, тату. Не муч ні себе, ні мене. Давай просто пошвендяємо перед сном. У мене завтра відповідальні тренування.
— Мені соромно, Джозефе, що я не зміг… що ми тобою… Мені страшно, що я не зможу тебе врятувати, Джозефе…
— Батьку, ти знаєш, як я сприймаю подібні самокатування. Припини! Я насамперед — солдат, пане генерал! — В голосі Джозефа звучала іронія, але й гордість і самолюбування водночас. — Тільки сувора дисципліна і відданість своєму командуванню роблять із людини справжнього солдата, а із солдата — людину. Чи не так, батьку?
— Джозефе, в житті трапляються такі ситуації, коли для того, щоб порозумнішати, просто не залишається часу.
— Яз дитинства не люблю багатозначних натяків, батьку. Ти знаєш про це.
Генерал несподівано зупинився, дістав з кишені невелику морську мушлю, рапану, підніс її до вуха:
— Ти пам’ятаєш мого батька? Свого діда?
— Старого Петера Девіса? Безумовно, пам’ятаю… А чому ти запитуєш?
— Скоро вісім років, як він помер… Він дуже любив тебе…
— Він усіх любив…
— Твій дід був дуже порядною людиною… Я хочу тобі подарувати цю рапану. Хай тобі буде пам’ять про діда і про мене…
Джозеф розсміявся:
— І ти хочеш, аби я постійно тягав із собою цю мушлю? Так, як ти? У мене ще не генеральські кишені, батьку. І не генеральське життя. Ти вже пробач… — Джогеф досить безцеремонно відхилив бать нову руку. — Колись згодом, як я стану бодай полковником.
Син довго сміявся, а генерал дивився на нього, приховуючи біль.
— Це я винен, що ти виріс таким… Я хочу востаннє порадити, як батько синові…
— Ти знову хочеш мені запропонувати відмови тись від польоту за програмою «Зевс»? Але чому? Я хочу літати! І я доклав чимало зусиль, щоб домогтися цього права. І ти мені ні в чому не допоміг, батьку!
— Я міг би тобі й перешкодити. Але не робив того. Ти сам творець власної долі.
— Як ти любиш довго балакати, батьку. Якщо п справді творець власної долі, то я пішов спати. У мене завтра напружений день. І зараз я хочу одного — заснути і добре відпочити.
Джозгф солодко позіхнув, і було важко збагнути, чи він просто хоче подратувати батька, чи справді вибився зі сну.
— Цікаво, що тобі сказали про програму «Зевс»?
— Я знаю стільки, скільки мені дозволено знати. І я виконаю будь-яку програму, яку треба виконати. Я солдат. Я астронавт. І в цьому моє життя і моє щастя. Ти мені ніколи ні в чому не допоміг! Навіть грошима ти мене не балував! А тепер хочеш відверто перешкодити?! Участь у програмі «Зевс» поставить мене в ряд кращих астронавтів планети.
— Не поставить, сину. Ти загинеш.
— Всі ми колись загинемо. І ті, хто не братиме ніякісінької участі у виконанні програми «Зевс», також… Чи, може, ти сумніваєшся в цьому? Я хочу спати. На добраніч. А ти можеш хоч до півночі на свіжому повітрі слухати дідову рапану. Може, придумаєш навіть пару віршиків. У кожного своє хобі. На добраніч, тату.
Стара мушля, власноручно піднята колись ще молодим Петером Девісом з морського дна, притулена серед ночі до вуха, відгукувалась безлюдним морським берегом.
«Непередбачене передбачення.
Захід сонця в густу траву.
Спогад перший. Останнє побачення.