Вічний докір. Невже я живу?
Наша совість народжена вдруге.
Хай з реторти, а все-таки є.
Передбачення болю і туги.
Захід. Сонце. Твоє і моє».
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Полковник Форест ніколи не кривив душею. Він завжди говорив правду і лише правду, хоча переважно він мовчав, а інколи жартував: «У наш наскрізь брехливий вік найкращий спосіб брехати і не попастися на брехні — це говорити тільки правду».
Чорна густа борода надавала йому досить своєрідного вигляду. Він був схожий на турка, проте нікого з турків у роду не мав, як і ніколи не бував у Туреччині, хіба що п’ятнадцять років тому пропливав біля турецьких берегів у підводному човні на глибині ста метрів.
У кабінеті пролунав безбарвний металевий голос:
— Полковнику Форест! Інформація!
— Я слухаю.
— Доповідаю. Представити для ознайомлення запис розмови з генералом Девісом не маю можливості, оскільки о дев’ятнадцятій годині й сорок хвилин непередбачено вийшла з ладу тридцять сьома панель. Терміновий аварійний ремонт тривав сім хвилин без використання дублюючої системи запису та контролю.
— Чому не використовувалась дублююча система?
— Причини розслідуються.
— А що з тридцять сьомою? В чому справа?
— Важко щось сказати з певністю. Загалом, у тридцять сьомої закінчився термін експлуатації.
— Хтось заходив до бункера останнім часом?
— Протягом останніх десяти днів до третього бункера ніхто не заходив. Все працювало бездоганно, поточна профілактика проводилась автоматично.
— А хто останнім заходив до третього бункера?
— Ви, пане полковник. Разом з генералом Девісом.
— Дякую за інформацію.
Полковник Форест незадоволено скривився, почухав свою лису голову, скубнув за бороду, врешті солодко позіхнув:
— У пришельців із Сіріуса мене ніхто не змусить повірити. Своїх підозрювати украй важко — вони всі промацані до останньої ниточки. Але пару голів доведеться відкрутити профілактично, щоб ніхто не звинуватив у бездіяльності.
«Як нам набридло все. Чи просто ми втомились?
Від мудрих слів і від ганебних дій.
І навіть цвіркуна сюрчання безневинне
дратує нас. Але як вижив він?
Як, вижив цей цвіркун між космосом і атомом?
Як вижив він на полі бою за добро?
Заплющуєм повіки ще лиш на ніч,
та мов назавжди. Нам вже все одно.
Одне болить, дратує, спать не дасть —
цвіркун, лайдак нещасний, дрібна погань,
порушив наш священний спокій,
перекричавши мегатонну благодать».
(Зі щоденника Констанція Девіса)
Анна була на два роки молодша від Петера Девіса. Два роки невелика різниця, особливо коли вже перевалило за вісімдесят. За два роки перед смертю Петера вона пережила інсульт, здолала цю біду, досить швидко звелась на ноги, тільки геть втратила слух. А розум мала чистий, як замолоду. Все пам’ятала, все розуміла і все хотіла знати. Поховавши чоловіка, не побивалася надто. Ще затятіше бралася до будь-якої роботи, повчала дітей — наймолодшу Лілі, якій давно перейшло за сорок, та середульшого Анатоля, котрий після смерті батька успадкував господарство. Висохла, згорблена, маленька, як мультиплікаційний горобчик із фільмів Флоріана, зморшкувата, наче казковий гномик, і глуха мов пень, стара Анна була колоритною особистістю. Певною мірою їй допомагала давня професія. Коли вони познайомилися з Петером, вона була вчителькою у школі глухонімих дітей. Уміла читати з губ, уміла і вчила розмовляти «на мигах». Наче господь знав, що вона мусить оглухнути на старості. Бог навчив її орієнтуватися в безголосому світі замолоду. Вона не відчувала себе нещасною. Працювала, працювала, працювала. Майже щодня згадувала свого найстаршого, Констанція — генерала й космічного вовка. Він бував удома вкрай рідко. Власне, після смерті старого Петера вона й не бачила сина жодного разу. Хоча навіщо бачити, коли знаєш, що він живий-здоровий і що можеш просто пишатися своїм генералом-сином. Він уже не такий жвавий і красивий, як замолоду, але пам’ять береже його образ ще з пелюшок. Анна ніколи не скаржилась на пам’ять.
Анатоль діждався, коли всі сіли за стіл. Налив по чарочці. Вже ніхто нікуди не поспішав. Вечір… Вісім років тому помер старий Петер Девіс.
Повсідалися, притихли — стара Анна, молодцюватий Анатоль, вже беззубий, але прекрасної роботи протези час від часу білосніжно висвічувалися у стриманій усмішці, Лілі, довговида і якась винувато-здивована, та її двадцятип’ятирічний Ерік з молодою дружиною, вони вчора приїхали на роковини. Ерік — водій на далеких трасах, вилицюватий, дитинно насуплений. А Катрін — юне чорнокосе створіння з хлопчачою зачіскою і меткими очима, зі смішною самовпевненістю від того, що вона вже заміжня жінка, дочка власника кількох бензоколонок. Вони з Еріком побралися лише минулого року, тож стара Анна бачила Катрін вдруге. Та й Еріка, відколи він утік з дому на самостійні хліби, не бажаючи бабратись на фермі та коло землі, вона бачила дуже рідко.