Сігна млосно підвелася:
— Ти вже дописав свою повість? Оту, що ти розповідав… Повість, яка принесе тобі всесвітню славу… А для початку бодай якісь власні гроші. — Сігна хихикнула.
— Давай краще вип’ємо ще трохи… А танцювати я не буду, Сігно. Вже не хочу. Давай вип’ємо. На брудершафт — за твого Джозефа. Я хочу випити за астронавтів, за мужніх хлопців і за їхніх кицьок, котрі чекають на них у земних буднях, ох, пробач, у земних блуднях… А повість я ще не написав. Ось за це також давай вип’ємо. За мою повість про астронавта Джозефа Девіса!
— Не блазнюй! Ти ж знаєш, що я справді його…
— То й люби собі на здоров’я. — Хенк виповнив ущерть свій келих коньяком. — Люби його. Люби усіх, кого любиться. Бо лише її величність любов… — Він відсьорбнув і багатозначно закотив очі. — Бо лише любов, моя люба, є тією силою, що рухає світом. Бо лише любов, розлита ось у такі келихи, живить наші душі… Так, як гній, розкиданий по плантації, живить рослини. П’ємо за наші космічні модулі з ядерними серцями, вони утверджують у нас віру в завтрашньому дні, пронизаному сотнями рентгенів любові. Космічна любов мегатонного віку, вона вимірюється рентгенами, моя люба. Ти ще не чула про це? Твій Джозеф — самовідданий служитель нашої новітньої любові. Я йому просто заздрю. Мені не судилося утверджувати…
— Припини, Хенк! Не блазнюй!
— Ми — космічний гній, дорога моя Сігно. Ось так. І єдине, що мене нині ще по-справжньому турбує, на якій космічній плантації нас розкидають, кого ми будемо удобрювати. І якщо я виявлюсь поживним субстратом для таких прекрасних, як ти, Сігно, тюльпанчиків, то мене не злякає навіть їхній червоний колір…
— Ах, припини, Хенк! Правда не стає правдивішою від того, що її говорять так голосно.
«Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем все більше переконуюсь — ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття. Все вирішують тільки гроші. Якщо нам добре платять, ми забуваємо про все — про елементарне раціо, про потреби нації, про ядерну смерть. Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі «ілюстрації результатів духовної рекастрації» , як сказав один письменник. Ми — усміхнені манекени. І усміхаємося ми лише тоді, коли бачимо живі гроші».
(Зі щоденника Констанція Девіса)
«Червоного пса» шукали в атмосфері загальної підозріливості, але без найменшого ентузіазму, бо кожен, пройшовши вже стільки не вельми приємних і принизливих перевірок за своє життя, розумів, що тінь підозри падає на кожного, і залишалося лише передчувати страх перед перевірками додатковими, майбутніми. І ніхто не відчував ніякої вини. Ото тільки генерал Девіс відчував якусь провину перед Богом.
— Пане генерал, ми перевірили всі блоки й системи у третьому бункері. Не помічено ніяких відхилень від норми. Ніяких пошкоджень.
— Як розуміти ваше — ми перевірили?! Я наказав — усе перебрати! Розібрати до гвинтика і потім змонтувати заново! Звертати увагу на кожну пилинку! Все власноручно перемацати!
— Пане генерал, для цього нам будуть потрібні представники багатьох фірм… Демонтаж третього бункера вимагатиме…
— … вашого розуму та кмітливості насамперед, хлопчики! Ніяких представників! Ви ж самі це розумієте! На територію Бази зараз не ступить ніхто сторонній!
— Так. Але…
— … але треба виконувати наказ! Термін виконання усіх робіт — десять днів.
— Ми не можемо гарантувати, пане генерал, що без представників фірм ми за такий короткий строк виконаємо завдання на належному рівні.
— Ви хочете сказати, що ваша кваліфікація не дозволяє вам виконати наказ на належному рівні? Для мене особисто не становитиме проблеми цілком замінити вас усіх іншими спеціалістами. А вас доведеться залишити на території Бази до особливого розпорядження. Ви вже забагато знаєте, хлопчики. — Безумовно, генерал розумів, що здійснити свою погрозу він навіть не робитиме спроб. — Ми вам, хлопчики, непогано платимо! За такі гроші ви всі могли б бути і трохи кмітливішими!
— Зрозуміло, пане генерал!
— Але ж дивіться, аби не залишилося зайвих деталей. — Генерал завчено, по-батьківськи усміхнувся. — Бо тоді ми й вас переберемо по кісточках.
— Зрозуміло, пане генерал. Все буде зроблено.
— Бог на поміч, хлопці.
«Зарізали козу, їх завжди ріжуть,
одну раніше, іншую пізніш.
А як немає кіз, знайдеться бик чи півень.
Знайдеться хтось. І завжди знайдуть ніж .