— Тебе призначили головою нашої пошукової лабораторії. Вже знаєш? Вітаю. Я переніс деяку твою літературу до нового кабінету. Позичав у тебе, користувався, а віддав уже в новий кабінет. До речі, відразу приступай до виконання службових обов’язків. — Литвак хвацько розгорнув зелену теку, що стирчала з-під руки, висмикнув аркушик паперу, дістав ручку: — Підпишіть, будь ласка.
— Що це таке?
— Традиційні півтора літра спирту для нашої тьоті Стефи… Вчена рада, як бачиш, уже підписала.
Цвіркун здивовано звів брови:
— Не розумію. А не забагато честі для вашої тьоті Стефи — забезпечувати її спиртом через вчену раду? Може, вистачить з неї і магазинної горілки?
Литвак стримано усміхнувся:
— Даруйте, ви ще не знаєте по-справжньому нашої лабораторії. — Якусь мить він переступав з ноги на погу і, перейшовши знову на «ти», продовжив: — Ти просто не знаєш, кого ми називаємо тьотею Стефою. Це паша стара ЕОМ «Стеф-ТІТ», вона без спирту не працює… На жаль… А півтора літра — це межа для неї. Тепер ти голова, і треба подумати, щоб якось збільшити норму для тьоті Стефи. Якби ти тільки бачив, які перли вона видавала, коли норма була два літри. А колись вона працювала на двох з половиною. Це було феноменально. Чуєш? Про не варто подумати. Але зараз підпишися під цими традиційними краплями. Ти ще не знаєш нашої тьоті Стефи. Для неї спирт — це життя. Без нього в неї контакти відразу окислюються. Така вже особистість. А яка робота з окисленими контактами, сам знаєш.
Микола Цвіркун потягнув носом, вже з гідністю завідуючого лабораторією поглянув на свого підлеглого. Мовляв, буде час, розберемося і з вашою, тепер вже нашою, тьотею Стефою, дістав з кишені самописку.
Чомусь пригадалося море, безкрайнє блакитне море і висока прозорінь неба над ним, два дні справжнісінького шторму, пишногруда кокетлива Діана, що мешкала в сусідньому номері будинку відпочинку… Зітхнув і залишив свій підпис на аркуші цупкого паперу.
З деяким упередженням переступив поріг нового кабінету — як то воно вестиметься тут, на новому місці? Але швидко оглянувши велику і загалом звичну, бо скільки разів бував тут раніше, кімнату, заспокоївся. «Справа не в кімнаті, а лише в мені самому», — подумалось. І тому він спокійно і умиротворено роззирався довкола — великий стіл, блискучий, потертий ліктями його попередників. Від часу створення цієї лабораторії він став сьомим завідуючим. Рожеві штори на великих вікнах. Маленький телевізор треба буде поміняти на великий, найсучасніший. Микола Цвіркун не любив зменшених постатей, краєвидів, він волів бачити їх максимально великими, виповненими барвами й відтінками кольорів. Квіти на підвіконні — дві королівські бегонії та червона герань. Під морений дуб оздоблені панелі. Велика стінна шафа, переповнена книгами, він знав майже кожну з них, бо не раз бував у Фіделя Ворича. І ворухнулося в душі співчутливе запитання: «А чому ж Фідель так раптово пішов з інституту? Старий? Безумовно, що вже не молодий. Але… Зморився? Не зміг забезпечувати рівень пошукових розробок лабораторії? Мабуть, саме так. Він був душе грамотним, але… не пошуковцем, не «криницею ідей», як казав і каже Макс Берн. Це правда. Цікаво, куди ж він пішов? Невже просто на пенсію?»
Він сів за стіл, довго сидів непорушно, звикаючи до нового місця, і десь хвилин через п’ятнадцять йому здалося, що він сидів тут вічно.
І він вільно відкинувся у кріслі, перекопавши себе, що все на краще, що він з усім цілком упорається.
Проте невеличкі хробачки сумнівів все ж підточували зсередини. Він був ще дуже молодий, недосвідчений для такої посади. Микола Цвіркун це прекрасно усвідомлював. Але…
Він підсунув ногою ближче до столу свій великий портфель, нахилився над ним, не підводячись з крісла, дістав дві теки з паперами, які возив із собою повсюдно, розклав аркуші на великому, вже (і ще) не захаращеному столі, гортав їх.
«Треба почати із чогось фантастично несподіваного. Врешті я нині очолюю пошукову лабораторію… І мій науковий пошук має бути на вістрі найсучасніших поглядів…»
І нараз пригадалися слова Макса Берна: «Я вперше зустрічаю таких лаборантів… Ви звідки прилетіли? З якого антисвіту?» І пригадалася власна відповідь: «Якби я прилетів з антисвіту, то вже давно б анігілював. А оскільки я спілкуюся з вами, це означає, що я виліплений із земного тіста».
Він сидів у великому кріслі, мимовільно зібравшись у клубочок, намагався збагнути, чому йому пригадалися ці слова, бо знав, що донині йому ніколи нічого не пригадувалось просто так. Тож, мабуть, і зараз у цих словах чаїться якийсь підтекст, якась мудра думка, затримана підкірною, щоб видати її тоді, коли цього потребуватимуть обставини.