— У тебе дуже затишно. І ліжко таке широке. Це просто прекрасно. Я дуже люблю широкі ліжка. Ти не хропиш уві сні?
Микола поплентався в спальню. В руці все ще тримав книгу, яку читав, коли пролунав дзвінок.
— Хіба тобі Луїза сказала, що я хроплю?
— Ні, якби Луїза таке сказала, я ніколи б не прийняла твою пропозицію… — Ліана сіла на ліжко. — Чим займемось сьогодні? Мабуть, варто вже лягати спати? Пізня година. В мене був сьогодні такий напружений день. Треба гарно виспатись. Що це ти читаєш? — вихопила книжку з його руки. — Про любов? «Особливості мітохондріальних структур людей похилого віку»… Гм-гм-гм… Про що це? Давай ляжемо, вимкнемо світло, і ти розповіси мені про свою роботу, а я розповім тобі про свою. Ти хочеш їсти? Я можу заварити чай. На ніч шкідливо багато їсти. Правда ж? Так кажуть науковці.
У Цвіркуна голова пішла обертом.
— Мій батько каже, що нічого не їсти набагато шкідливіше, ніж їсти будь-що і будь-коли.
— О, твій батько філософ? До речі, хто твій батько?
— А ти не поцікавилась у Луїзи?
— Ні, не цікавилась, Мені ж із тобою жити. Логічно?
— Логічно… — невпевнено мовив Микола вголос, а подумки продовжив: «Логічного в цьому тільки того, що матиму я халепу. Але наука вимагає жертв, і я все витерплю».
— То хто твій батько?
— Він вже на пенсії. Все життя працював у системі громадського харчування.
— Він кухар?
— Офіціант, — буркнув Цвіркун.
— О, як цікаво. В ресторані?
— Так… Справді, завари чаю.
— Добре, мій любий. Постав чайник. Я зараз також вийду на кухню… Ти повинен до мене звикати поступово, Не можна все відразу. Правда ж?
Того вечора Ліана видалась Миколі просто недоумкуватою. А він їй — великою дитиною, підстаркуватим хлопчиком-науковцем.
— Ти багато знав жінок? — зашепотіла Ліана, коли вони лягли в ліжко.
— Жодної, — буркнув Микола.
— Чому ж так спокійно лежиш?
— Мені треба подумати…
— Про що?
— Про все. І про тебе.
— Про мене? Ой, який ти смішний. Я дозволяю тобі мене поцілувати. Чуєш? По-справжньому.
— Чую. Але давай краще завтра. Поступово… Як радять науковці…
Ліана подивилася на маленький годинник на руці, пересмикнула плечиками:
— Завтра — це через двадцять хвилин? Давай. Я розумію тебе. Ти ще не звик до мене. Але ж я тобі дуже подобаюсь, правда?
— Так, — зітхнув Микола, зрозумівши, що йому терміново треба входити в роль люблячого чоловіка. — Тільки даремно ти не попередила про свій прихід.
— А це був сюрприз, мій любий. Луїза сказала, що ти дуже любиш сюрпризи.
— Вона тільки забула уточнити, що я сам люблю робити сюрпризи, а не навпаки…
Наступного ранку молоде подружжя прокинулося з важкими головами.
— Я погано спала, мій любий. Мене мучили кошмари. Що б це мало означати? Адже науковці кажуть, що…
— Я сам науковець, але мене також мучили кошмари… Коли ти познайомиш мене зі своєю матусею?
— А коли захочеш, до речі, годиться запросити друзів і відсвяткувати наш із тобою шлюб. Коли ми це зробило?
— Запрошуй своїх на суботу. А з мамою мусиш мене познайомити сьогодні ж увечері.
— Навіщо тобі моя мама вже сьогодні увечері? Я хотіла трохи відпочити від неї.
— Гріх відпочивати від власної матері.
— Сам живеш не з батьками, а мені хочеш закинути гріх, — образилася Ліана.
— У мене прекрасні батьки, і в мене ніколи не було потреби відпочивати від них. Просто я — науковець, тож повинен мати нормальні умови для праці, — проказав дещо бундючно. — І мій батько завжди це розумів.
— А що тобі треба для праці, мій любий? — Ліана солодко позіхнула.
— Спокій. Насамперед спокій.
— А навіщо ж тобі дружина?
Цвіркун тієї ночі не виспався, все його єство проти чогось бунтувало, йому чи не вперше в житті хотілося брутально вилаятись, але він спромігся на інтелігентну розважливість:
— Справжня дружина є запорукою життєвого спокою, як кажуть справжні науковці.
Ліана розсміялася.
— Життя і спокій несумісні, як говорить моя мама.
— І ти певна що саме так воно і є?
— Авжеж. Певна.
«Життя і спокій несумісні, — повторив подумки Цвіркун. — В цьому вислові щось є, над ним треба серйозно подумати…»
— Ти мусиш познайомити мене зі своєю мамою сьогодні ж увечері. Домовились?
— Домовились. — Ліана подивилася на нього, мов на останнього дурня, перекинула через плече шкіряну торбинку й пішла, не зачинивши за собою дверей.
«Наука вимагає жертв. Я мушу якось навчитися спілкуватися з нею. Я мушу її… полюбити. Якось не так, як цієї ночі. Якось інакше. Кажуть люди, душею треба любити. Але, врешті, душа — поняття абстрактне, нематеріальне, просто словесний пшик. Треба порадитися зі старшими товаришами. Насамперед із шефом. Він уже двадцять п’ять років одружений, має трьох дорослих дітей…»