— Чому ти мене запитуєш? Запитуй мою дорогу матусю. Якщо вона згодна госпіталізуватися… Хоча все життя вона органічно не терпіла лікарів і медицину…
— А нині їй, мабуть, доведеться полюбити і лікарів, і медицину, — поважно проказав Цвіркун.
… Надія Макарівна безжурно і спокійно померла 13 березня в сьомій палаті геронтологічного центру. Микола Цвіркун не відходив від неї протягом усього часу, який вона перебувала в умовах медичного стаціонару. Він все вивчав і записував, спілкувався, шукав, сумнівався, примушував себе ретельно аналізувати найрізноманітніші проби, маніпулював шприцом і відсмоктувачем, центрифугував і заморожував, грів і масажував, читав і перечитував.
Відкриття мало відбутися. Але не відбувалось.
Надія Макарівна померла, не повертаючись до свідомості.
Микола скрушно сидів ще кілька годин біля покійниці, навіть зробив сім посмертних пункцій. Дорогої тещі вже немає, а відкриття не відбулося. Украй змучений і розгніваний на самого себе, Цвіркун підійшов перед самим ранком до телефону і набрав номер Ліани.
— Доброго ранку… Пробач, що я тебе потурбував так рано… Але, розумієш, справа в тому, що я не зміг допомогти твоїй мамі… На жаль… Вона померла. Щойно. Наука була безсила… Ти чуєш мене?
Ліана не озивалася, лише стримане схлипування проривалося в телефонну трубку.
— Не плач. Усі ми не вічні. Чому ти мовчиш? Не клади, благаю, трубку. Я дуже хочу тебе бачити. Я хочу зустрітися з тобою якомога швидше.
— Добре… — нарешті промовила вона крізь сльози. — Де ти хочеш зі мною зустрітися? Я більше не приїду до тебе додому.
— Давай у кав’ярні на Хрещатику, навпроти готелю. Домовились?
— Ти орієнтуєшся, котра зараз година? Зараз п’ята ранку… А кав’ярня на Хрещатику працює з десятої. Я вже маю бути на роботі…
— А на «Арсенальній» — із сьомої.
… Кав’ярня була ще зачинена, коли Микола Цвіркун, вийшовши з метро, опустився в підземний перехід і зайняв чергу біля масивних зачинених дверей.
«Чому так багато людей товпиться тут відрання? — подумалось. — Чому вони не вдома чи на роботі, а ось тут, біля кав’ярні, яка працювати починає з сьомої ранку?»
Нарешті прибиральниця відчинила масивні залізні двері зсередини.
Якесь дівча схопилося за грубезну дерев’яну ручку і щосили смикало, проте відчинити двері їй не вдавалося. Микола Цвіркун стояв за кілька чоловік від бідолашної. І нараз почув за собою голос:
— Що, киця, охляла? Не можеш відчинити. Зморилася за ніч?
Цвіркун злякано озирнувся, бо той голос був страшенно схожий на його власний, навіть здалося, що то він сам промовив ті слова: «Що, киця, охляла?» Зустрівся поглядом з молодиком, котрий стояв за ним. Його аж ужалило, наскільки вони були подібними один на одного.
Йому чомусь стало страшно і бентежно, як у передчутті народження чергового відкриття. Він дивився просто в очі свого двійника. Генетична копія, тільки молодша. Тільки ще нахабніша, ще вишуканіше підступніша й брутальніша, ще всеїдніша. Але в чому ж відкриття?
Микола Цвіркун потупився і винувато зробив крок убік, даючи дорогу молодикові.
А Ліани все ще не було…
ГАК АЛЬБІНОСА
Відомий усьому світу спортсмен Віктор Білий зробив офіційну заяву голові Федерації, що цього 199… року він не братиме участі у змаганнях на першість Європи.
Оскільки минулого року славетному альпіністові виповнилося п’ятдесят, усім було зрозуміло, що означає ця заява — інженер-технолог Віктор Білий, незмінний за останні вісімнадцять років чемпіон світу з альпінізму, залишає великий спорт. Але для кожного, хто знав Віктора Білого особисто, ця заява видалась дуже дивною — він був у прекрасній спортивній формі і кілька тижнів тому в дружньому колі за кавою, лукаво мружачись, казав, що сподівається і цього року утримати титул чемпіона.
… Найперший промінь сонця, визирнувши з-за купола бібліотеки, залетів до невеликої кімнати, заграв золотими лелітками на значках та медалях, що вишикувались на червоному ледрі, припасованому до стіни.
Альбінос, а саме так звали Віктора Білого друзі, лежав з розплющеними очима. П’ятдесят років, мабуть, саме той вік, коли можна собі дозволити просто полежати зранку з розплющеними очима, уявляючи прекрасну, спортивного крою даму на ймення ВІЧНІСТЬ.
З п’ятдесятого поверху не було видно золота осінніх кленів, але саме про них і думав Альбінос того ранку. За три тижні, коли розпочнуться змагання на першість Європи, вже опаде осіння позолота, не залишиться і сліду від цієї бентежної осені.