— Я дуже хочу і я буду літати, як мій тато.
— Приємно це чути, Ярчику. Твій тато найкращий пілот КОТРАЦ.
— Товаришу директор, пробачте, а коли мій тато полетить наступного разу?
— А ось цього, юначе, я не знаю.
— Чому? — зойкнув Ярослав. — Адже ви директор, і мама каже, що ви все знаєте — хто, куди і коли летить.
— А цього разу не знаю. Цього разу більше знає майор Фредерік…
— Це правда, товаришу майор?
— Якоюсь мірою, Ярославе… Я прилетів до вас, щоб запропонувати твоєму татові одну цікаву роботу. Я не знаю, чи він погодиться, але я дуже хотів би, щоб він погодився…
— Він скоро знову полетить?
— Якщо погодиться, то летіти треба якомога швидше.
— Надовго?
— Так, Ярославе, надовго. Але це дуже важливе і цікаве завдання, скажу тобі по секрету. Від виконання його великою мірою залежить доля і розвиток нашої цивілізації, нашої планети, доля кожного із нас… Розумієш, наскільки це серйозно? І саме твоєму татові планета хоче довірити виконання цієї програми…
— Майоре Фредерік, опустіть мене на землю, будь ласка…
— Чому, вже скоро твій тато виходитиме з машини…
— Спасибі, товаришу майор, ви дуже добрі… Але у вас уже зморилися руки… Спасибі… Поставте мене на землю. Я зараз підійду до диспетчерського селектора і на екрані все побачу.
Фредерік Мелвін, повагавшись, опустив Ярослава на землю.
Коли хлопчик відійшов на кілька метрів, Рамар голосно пробурчав:
— Могутня штука — генетика. Цей — таке ж звіреня, як і його таточко. Залишається тільки сподіватися, що материнська природа не притлумить Антуанових здібностей, бо шкода, якщо в цього шкета нічого, окрім характеру, не буде. — Рамар стиха вилаявся і підніс до очей бінокль. — Розгерметизували люк. Даремно ти не пішов зі мною на директорський оглядовий майданчик…
— Байдуже… За своє життя я дивився зі всяких майданчиків…
— Ходімо зі мною.
Перед директором гурт шанобливо розступався.
Вони зупинилися біля невисокого, трохи нижче пояса, парканчика з ситалових сегментів. Ажурні телескопічні ворітця були ще зачинені.
Від величезного сріблястого бублика від’їхали оранжеві, схожі на великих жуків, машини «Алярм-посадка». Пригасло освітлення майданчика космопортівськими ліхтарями.
За кілька хвилин оранжевий відкритий «жучок» зупинився перед ажурними ворітцями, і вони прочинилися у легких сутінках осіннього вечора.
Антуан Божко першим вихопився через низький борт машини, бадьоро ступив на ситалове покриття космопорту.
Микола Рамар долонями провів по обличчю, аби зродити подобу зворушеної усмішки, приязності, розвів руки для обіймів.
— Привіт, Антуане! Привіт, друже! Який я радий бачити тебе!
Мелвін уважно спостерігав за поведінкою Антуана Божка. Зовні той був втомлений, але бадьорий. Обличчя — мов тесане сокирою, вилицювате, посмішка симпатична.
— Привіт, директоре, — Антуан дещо фамільярно плеснув Рамара по плечу, ухилившись від обіймів. — Я також радий тебе бачити.
— Справді? — зі щирим здивуванням запитав Микола.
— Невже нині це так важливо? Машина в цілковитому порядку, як завжди, її треба тільки перевдягнути… От і все на сьогодні. Я дуже втомився і хочу по-людському відпочити. Пробач. Сподіваюся, транспорт на мене чекає?
— Безумовно, але чи не хотів би ти, друже, якийсь кілометр пройтися пішки? — Рамар якомога приязніше усміхався. Майор Фредерік розумів, що Микола не втрачає надії на порозуміння з найкращим пілотом.
— Якщо справа тільки в моєму бажанні, то його в мене немає і бути не може. Цієї миті я хочу спати і тільки спати. Щоб це розуміти, здається, не обов’язково буди директором КОТРАЦ. Чи щось трапилось?
— Особливо нічого… Але я хотів тебе познайомити з одним моїм давнім приятелем…
Антуан зробив крок праворуч, пропускаючи навігатора та механіка.
— Спасибі, хлопці! До наступних зустрічей, — торкнувся до плеча кожного.
Біокібери, не обертаючись, підняли стиснуті в кулак правиці.
— Ти хочеш, аби ми познайомилися з твоїм приятелем саме зараз? Завтра не буде часу? Цікаво… Що ж це за один?
Майор Мелвін відчув, що до його ноги притулилося дитяче тільце. Зрозумів, що то до них пробрався Ярослав, але свідомо не поглянув донизу.
— Мені чомусь видається, що краще познайомити вас саме зараз. Щоб ви просто побачили один одного… — Рамар поклав долоню Фредерікові на плече, але Мелвін якось ніби мимохіть відсторонився, помічаючи, що це сподобалось Антуанові.
— Майор ПЦЕР? — дещо здивовано запитав і за якусь мить спроквола простягнув руку для привітання.