Зовні Альбінос видавався майже юнаком, якщо не вдивлятися у зморшки довкола очей, не ловити погляду дорослої людини, котра давно знає, що завдячує своєму «щастю» вже не здоров’ю, не юнацькому ентузіазму, а насамперед своєму життєвому досвіду. Хоча хіба лише досвіду?
Альбінос знову заплющив очі. Вкотре пригадалася Дюлія, маленький меценат у спідниці. Саме їй Альбінос завдячував нинішньою славою. Красива, розфарбована юнка. Вони зустрілися на танцях в палаці «Олімпія», потім зустрічалися часто у нього вдома. Вона любила слухати його альпіністські розповіді про пригоди. Одного разу, роздивляючись його спортивне спорядження, вона сказала: «Я, безумовно, в цьому нічогісінько не тямлю, але оце все — примітив!» Альбінос поблажливо усміхнувся: «Це типові обладунки сучасного альпініста. Дехто працює з конструкціями власного виробництва, але те все мало чим відрізняється…» — «Але ж, бачиш, дехто намагається щось придумати! — вигукнула запально Дюлія. — Хтось шукає, а ти — інженер — задовольняєшся таким примітивом!» — «Тобі тільки здається, що це примітив. Конструкція проста, але відпрацьована поколіннями альпіністів…» Дюлія, мов не чуючи його слів, підійшла до телефону й набрала номер: «Стефа? Привіт! Твій геній вдома? Поклич, будь ласка…» І почалося-закрутилося: «Один мій гарний знайомий, альпініст, хоче вдосконалити свої спортивні обладунки… Так… Він інженер… Так… Має цікаві думки… Так… Пропозиції… Йому потрібна висококваліфікована допомога…»
Альбінос підставив долоню сонячним променям, що лилися крізь вікно вже нестримним потоком. Підхопився, вискочив у ванну під холодний душ, розтерся волохатим рушником, бадьоро вчепився до турніка в коридорі.
Дорога до стадіону віддавна стала для нього своєрідною дорогою спогадів…
«Я не прошу ні в кого кваліфікованої допомоги! — не гамуючи обурення, вигукнув Альбінос, коли Дюлія поклала телефонну слухавку. — І немає у мене ніяких ідей та пропозицій! Я тебе не розумію. Що це за химери?!» — «Заспокойся, хлопчику, — сказала тоді Дюлія, і Віктора Білого образило оте «хлопчику»: врешті, Дюлія була на десять років молодша від нього. — Заспокойся і повір, що в твоїй голові роїться стільки ідей і пропозицій, що…» — «Я не розумію тебе!» А вона тоді граційно підвелася, повільно, не обертаючись, попростувала до дверей і вже на порозі тихо мовила: «Подзвони мені, коли зрозумієш. Добре? Телефон Стефи я залишила на столику, її чоловік допоможе тобі у всьому, якщо ти цього захочеш. Хай тобі щастить», — і зачинила за собою двері.
Коли прокотилася хвиля обурення, Альбінос, роздивляючись свої альпіністські обладунки, справді загорівся якимось бентежним бажанням, чітко усвідомлюючи, що цього ніколи б не трапилось, якби Дюлія його не образила. За кілька днів Альбінос справді подзвонив Стефі. А через півроку один спортивний оглядач вперше назвав його «людиною-павуком». На третій рік він став чемпіоном світу. Дюлія жодного разу не нагадала йому про свою роль у створенні «гака Альбіноса». Він теж ніколи по-справжньому не сказав їй «спасибі»…
… Було майже по-літньому тепло.
Він піднявся на верхній сектор стадіону і якийсь час просто сидів, як звичайний глядач. Він з дитинства любив дивитися на поле стадіону, часто приходив сюди після школи, розклавши, мов удома, підручники й зошити, робив уроки.
Один кумедний малюк прудко біг доріжкою. Опецькуватий, але спортивного крою малюк. Він біг легко і красиво. Альбінос упізнав сина Вітольда Кирилова, відомого бігуна-марафонця. Пошукав поглядом, побачив і самого Вітольда в затінку репортерської кабіни: у темно-синьому тренувальному костюмі він поважно спостерігав за сином. Вітольдові є що передати синові. Свої спортивні секрети. Малий бутузик енергійно перебирав ніжками. Пробігаючи повз майданчик для стрибків у довжину, він «зійшов з дистанції», кілька разів перевернувся через голову на чистому, незайманому піску, підхопився і знову побіг брунатною доріжкою. Майбутній продовжувач батьківської спортивної слави…
Хвиля бентежного суму вкотре оповила Альбіноса. Він розумів, що ніхто не винен у тому, що «не знайшлося часу»… Не відважився мати сім’ю, а відтак і своє продовження. Нині відчував у душі провалля непоправної втрати, або, як він інколи казав, непоправної знахідки. Свого часу він упивався спортивною свободою.
Трійко малюків тренувалося біля футбольних воріт.
Альбінос роздягнувся, поклав одяг на сидіння трохи вище від себе… І раптом до нього долинув такий знайомий, навіть рідний голос, що змусив напружитись кожну клітину тіла. ВОНА. Десь зовсім близько — ВОНА.