— Це мусить сподобатись найвищому шефові. Цікаво, що скаже сьогодні президент академії… Але все одно… Все це взято з самого життя… Все взято з життя…
— З життя вже взято майже все, — голосно перефразував його слова старий, уважно дивлячись на молодика в синьому вельветовому костюмі. — Вже, мабуть, час і віддавати… Принаймні я особисто взяв від життя майже все… Але брав я щонайменше. Я обходився, власне, крихтами, бо думав і про вас… Все ще не знаю вашого імені…
— Зеноном звати… Я будівельник з тринадцятої спецбригади. Не могли не чути про таку. На Інкані часто буваю. От і нині викликали — тут якась нагальна робота передбачається, а хлопці мої прилетять за кілька годин. Я — бригадир, тож мушу у всьому розібратися першим…
— От і познайомились… А таємниць, Зеноне, з кожним роком справді більшає. В цьому я вже переконався. Можете повірити старому. І те, що вам, молодим, сьогодні видається простим і зрозумілим, вже завтра може стати для вас загадковим, таємничим, навіть страшним.
Чоловік із фонозаписником звісив голову з полиці, уважно прислухався. За якусь мить він квапливо опустився і сів поруч із старим.
— Я журналіст. Станіслав Терер, — простягнув руку у привітанні. — Ви мене заінтригували. Вишукувати таємниці — моє ремесло, моє покликання. Але ви сказали, що сьогоднішнє може завтра виявитись страшним. Я не можу погодитись. І зовсім не тому, що я природжений оптиміст…
Між ними зав’язалася невимушена розмова людей, які прагнуть не без користі згаяти час в дорозі. Кожен із них — майже фаталіст, оскільки наступні дні — місяці — роки розписані в уяві, як програми для кіберонів, але в кожного в душі — ще й бентежне розуміння своєї причетності до таїни великого творення завтрашнього дня цієї виплеканої людьми планети.
— Я прилетів сюди, на Інкану, задля матеріалу на екологічну проблему…
Старий розсміявся:
— Середовище захищають не словами… І переконаний — ніколи й не було тих часів, коли можна було когось чи щось захистити словом, просто словом… І це зовсім не тому, шановні, що я сумніваюсь в могутності впливу справжнього мистецтва чи справжнього журналістського дару. Зовсім ні! Просто за будь-якими прекрасними словами завжди мусять стояти діла. А можливо, вони мусять стояти ще перед словами. Бо далеко не байдуже, хто виголошує ті чи інші думки, хай навіть найрозумніші… В різних устах ті ж самі слова звучать зовсім по-різному… Що ви зробили особисто для захисту середовища, шановний Станіславе? І, врешті, в умовах нашої Інкани ми середовище самі створили і можемо його переробити, як нам заманеться, але ж треба бути мудрими господарями… Мало щось створити. За ним треба доглядати і усвідомлювати значимість створеного нами… Слова — це дзеркало наших дій і наших прагнень. Дзеркало. Воно може вказувати нам на наші вади, воно може тішити нас нашою ж досконалістю, але не воно є рушієм нашого розвитку. Пробачте, що я знову запитую, що ви особисто зробили в плані екології, юначе?
— Я вас розумію… Я просто не можу вас не розуміти… Даруйте, як вас звати?
— Миколою Юровичем, але можете звертатись до мене просто по імені. Мені буде навіть приємно. Я ніяк не звикну, що вже старий. Що я вже не просто Микола, а для найближчих друзів не просто Кока.
— Миколо Юровичу, скажу щиро — для збереження земного чи інканського середовища я особисто не зробив нічого, у вашому розумінні. Але, врешті, я журналіст, і, гадаю, не треба вас переконувати, що моє головне покликання…
— Я втомився слухати красиві слова про покликання! — нараз запально і роздратовано вигукнув старий. — У кожного з нас, мислячих істот, одне-єдине покликання в цьому світі — бути мислячими істотами, бути людьми. І діяти!
Журналіст поблажливо усміхнувся:
— Ви мене дивуєте. Вже давно минулися часи майстрів на всі руки. Я при всьому бажанні не можу займатися озелененням нових інканських площ, прокладати гідроканали, обороняти природу від дурнів навкулачки чи з допомогою циркулярів і писати-організовувати матеріали для нашого часопису… Невже про це варто говорити і сперечатись? Я непогано роблю свою справу, як багато хто з друзів вважає. Я порушую гострі проблеми, я розбурхую людську уяву…
— Проблеми, шановний, порушуються самі собою, точніше, їх народжують діяння рук і розуму людських, і вирішувати проблеми в наш час покликані насамперед ті, хто їх народив. До речі, дуже мені стало цікаво: про що ви хочете писати з приводу нашої Інкани? Які слова хочете знайти, щоб зробити матеріал, як ви сказали, на економічну проблему?