— Проходьте.
Жетон упав на пластиконове денце.
— … І простежте за кожним його кроком, — продовжив голос головного, коли Андреш відійшов на добру сотню метрів.
Переступити поріг одинадцятого цеху найскладніше, та лише тут можна дістати сьомий корелятивний біоелектричний блок та ще на складі, але на складі вони лежать законсервовані, не налагоджені. Візит його, біокібера Андреша, до монтажного цеху, безумовно, не залишиться непоміченим, та якщо не привертати зайвої уваги, то тінь підозри на нього не впаде. Головне — нічим не порушити звичний ритм монтажної бригади, усвідомлювати відповідальність їхньої роботи.
Ось і Болеслав з Василем. Здається, завмерли з маніпуляторами в руках. Треба вибрати момент, коли черговий мікроблок буде з’єднаний з основою — тоді засвітиться сигнал «НОРМА» і настане кілька секунд вільного часу, щоб перекинутися словом. А доти треба накинути оком… Он вони, сьомі корелятивні. Чимало. Ніхто й не помітить, якщо на один поменшає.
Андреш підступив до них на відстань простягнутої руки. Болеслав з Василем, не відриваючись від окулярів мікроскопів, вправно маніпулювали над органокомплексом, та Андреш відчув: вони помітили його. Неквапний точний рух правицею — і сьомий корелятивний в кишені комбінезона. На його місце рука маніпулятора одразу ж поклала новий.
На табло засвітилося «НОРМА», черговий біоелектричний блок знайшов своє місце на основі, електронний контролер тричі голосно квакнув. — Що трапилось, Андреше?
— Болеславе, я обіцяв тобі подарувати свій маніпулятор… Ось він. Візьми.
— Так нагально… Заніс би мені додому…
— Я тільки звільнився… А ти працюєш… Сам знаєш, як зручно моїм. Бери.
— Даремно ти квапився, мені до нього все одно звикати треба, який би він золотий не був, цю зміну все одно зі старим копирсатимусь… Але спасибі. Дивак ти…
От і все.
— До побачення.
Цілком вірогідна причина візиту в одинадцятий цех — заносив біокіберові Болеславові маніпулятор власної конструкції та власного виробництва, вже давно всі переконалися в їх зручності, невдовзі всі біокібери працюватимуть з такими. А поки що він подарував свій виріб Болеславові. Все логічно. Кишеня ніби не дуже випинається. Та й кому спаде на думку перевіряти його кишені?
Забрав свій жетон. Якомога спокійніше попрямував до центрального виходу.
Призахідне сонце вже торкнулося обрію.
Вийшовши до магістралі, Андреш майже побіг. Житловий комплекс височів неподалік. Горобина і старий каштан біля входу. П’ять сходинок. Масивні двері. Ліфт. Ось і його сто шістнадцяте помешкання. Переступив поріг й одразу кинувся до шафи, прочинив пластиконові дверцята.
— Ну, як ти тут? Нудьгував? У мене все гаразд. Сьогодні нарешті дістав сьомий корелятивний. А це для нас — головне.
Андреш викотив з шафи безголову постать, встановлену на тендітному металевому кріслі. Від неї тягнулися дротинки й прозорі судини, приєднані до пристроїв, що тихо вуркотіли, гули, перекачуючи рожеву рідину, яка втікала й витікала з нерухомого тіла.
— Ти нудьгував без мене. Я знаю. Але я не міг швидше. Сам розумієш — робота. Тож вибачай. Та я про тебе ніколи не забуваю. Я завжди про тебе думаю, що б не робив і де б не був.
Андреш увімкнув світло, схилився над датчиками приладів, уважно вивчав показники, нарешті заспокоївся.
— Усе гаразд. Доки мене не було, нічого прикрого не трапилось.
Тіло без голови ледь помітно поворухнулося, напружилось і знову обпало. Андреш викотив із шафи ще один столик-крісло, на якому були частини оголеної голови біокібера.
— Сьогодні я припасую сьомий корелятивний… А далі справа швидко піде…
У цей час до помешкання подзвонили. Андреш злякано стрепенувся.
— Що за нахабство! Я нікого не чекаю! Я нікого не запрошував! Хто має право забирати години мого заслуженого відпочинку?
Він злякано озирався довкола, немов шукаючи в когось поради чи захисту, відтак кинувся до крісла й почав нервово заштовхувати тіло назад у шафу, потім столик з головою. Одна з прозорих трубок вискочила з конектора, впала на підлогу, з неї полилася рожева рідина.
— Прокляття!
Він заходився прилаштовувати трубку, але прозора судина ніяк не втрапляла у гніздо конектора.
Дзвінок пролунав ще раз, настирливіше.
Нарешті він спромігся зачинити дверцята шафи, похапцем потоптався по калюжці рожевої рідини, намагаючись її розтерти. Пішов до дверей. Гостей було аж троє.
— Доброго вечора, біокібере Андреш.
— Слухаю вас.
— Дозволите зайти?