Твій Андреш».
ВОСЬМЕ ЖИТТЯ
Дитині здалося, що течія підхопила і понесла човен. Дівчинка розплакалась:
— Ми відпливаємо?! А-а-а… Де мій татко? Де мій таточко? Ми відпливаємо!
— Не хвилюйся, — сказав чоловік. — Ти лиш поглянь уважно, адже човен міцно прив’язаний до берега мотузочком.
— Прив’язаний? Так? А мотузочок твій?
Язички блакитного полум’я танцювали у каміні на сучкуватих, зроблених під справжні дрова, брикетах, виповнюючи довколишність приємним теплом, освітлюючи лиця двох людей, які сиділи в кріслах ближче до вогню, кидаючи їхні видовжені тіні на сіру матову поверхню стіни. Брикети горіли тихо, зрідка потріскуючи, мов справжні дрова. І лунала тиха музика із глибин блакитного вогню, і тихий приємний чоловічий голос співав:
«… але не йди. Ти ще не йди, бо відлітає наше літо, як цвіт вишневий відлітав. І відлетів. Давно. Не вернеш. І опустів осінній став…»
— Омбре дуже кепсько. Повір мені. Він бадьориться, але ж я його знаю, як нікого іншого, — проказав похмуро Костянтин, пахкаючи люлькою. Світлий оранжевий халат розхристався, оголивши вже сиві волохаті груди.
— А що каже його батько? — Моріс підкинув у вогонь ще один брикет-полінце.
Він сидів у строгому темному костюмі, ще не перевдягнувся після виступу на Художній раді.
— Старий і сам потребує якщо й не допомоги, то справжньої уваги до себе. Та й кажуть же, що немає пророка в своїй вітчизні… Пригадай, як Омбре колись утікав від батьків, прагнув самостійності. Йому здавалося, що батько з матір’ю старі консерватори…
— Ти наче не розумієш юнацьких зальотів… Зараз вони з батьком — найкращі друзі.
«… де ми з тобою не купались, не мерзли і не грілись ми…»
— До речі, це пісня Омбре. Він позавчора сидів тут допізна і співав, а наш любий Фаєр запам’ятав і…
— І розважає вас нині цією не дуже веселою мелодією нашого дорогого Омбре. Мені дуже подобаються пісні Омбре, — урвавши мелодію, сказав камін.
Моріс взяв із підлоги ще одне полінце.
— Не підкидайте, будь ласка, дров. І так прекрасно палахкотить, — буркнув Фаєр.
— Пробач, Фаєре, я забуваю, що ти розлюбив, коли твоїм нутрощам припікає.
— Саме так, шановний Морісе. Я вже давно полюбив золоту середину. Та й вам і світла, і тепла цілком вистачає. Тож вибачайте, що прошу не кочегарити.
— Ти розмовляв з Віолеттою?
— А як ти гадаєш?
— І що вона?
— Ти хіба не знаєш нашу Віолетту? Вона грається в розважливість і всепрощенство. Саме грається, а не грає. І уявляє себе святою мученицею. Біда нашого світу, що ми всі занадто розумні й порядні, а звідси й джерела…