— Фредерік Мелвін.
— Антуан Божко… Ну от, ми познайомились. Тепер я можу бути вільним?
— Я бачу, ти зовсім не змінився, Антуане.
— А ти хотів би, щоб я змінився? Хто б тоді повертав назад твої найновіші машини в такому стані?
— Даремно ображаєшся, Антуане.
— Я не ображаюсь. Я просто ніяк не навчусь розмовляти з тобою, товаришу директор, не можу навчитися… Яке славне дитя! Це ваш син, майоре?
— Ні, Антуане…
— Як тебе звати, юначе?
— Мене звуть Ярослав Божко, — тихо проказав малий.
Антуан зблід.
— Як мама? — якось безтямно запитав, роззирнувшись навсібіч. На відповідь він не чекав. — Мабуть, все добре… Що з нею тут трапиться? Адже й зі мною нічого не трапилось… Як ти впізнав мене? Ах, пробач… Адже і я тебе впізнав… — Антуан схилився, притиснув малого до грудей. — Спасибі, що ти вийшов мене зустрічати. Я так багато думав про тебе. Я так багато хочу тобі сказати. Ярчику… Я зайду до вас. Днями… Може, завтра. Я дуже радий бачити тебе… Спасибі… — Божко рвучко випростався і пішов, розштовхуючи людей.
17 липня 1923 року.
Уїльяму Хорну.
«… І благаю, Хорні, ніколи не повертайся туди ні за яких обставин, тому що минуле мертве . І талія мертва, і я порвав листа. Він був занадто сумним, і тобі не обов’язково переживати те, що пережив я.
Хорні, треба про все забути. Не можна постійно повертатися до минулого чи «лоскотати собі нерви» , прагнучи побачити речі такими, якими вони були колись. Минуле залишилось в нашій пам’яті, і тільки тим, дивним і прекрасним, і треба жити далі… Проте я аж ніяк не маю наміру повчати…»
На п’ятий поверх готельного корпусу Антуан піднявся ліфтом. Почував себе украй змореним, а несподівана зустріч із сином геть вибила з колії. Підійшов до свого номера.
— Антуан Божко. Триста третій, — сказав тихо.
Двері відразу прочинилися. Антуан переступив поріг і побачив у кімнаті сухорляву постать біокібера. Той обернувся на звук прочинених дверей, сказав вибачливо:
— Даруйте, я трохи затримався. Але для вас уже все підготовлене. Сподіваюсь, ваші смаки і уподобання не змінилися, шановний Антуане?
— Я ще й сам не знаю… Спасибі тобі, друже Терр…
— Я радий, що ви мене не забули за ці роки.
— І ти ж мене не забув.
— Мені простіше все пам’ятати. Життя в мене простіше — поміняв постіль, навів лад… Я дуже радий бачити вас знову, Антуане.
Біокібер втомлено усміхнувся, повільно пішов до дверей, вони тихо зачинилися за ним.
Тиша. Як у склепі.
Тиша, яка не дозволить заснути, яка дзумітиме набридливою іграшковою мухою, пульсуватиме у скронях. Перший день на Землі для Антуана завжди був украй тяжким.
Божко подумки набрав номер Марти. Лише подумки, бо знав, що сьогодні він нізащо не піде до них. І не подзвонить. Він мусить підготуватися до зустрічі.
Антуан натиснув три клавіші на пульті відеона, за якусь мить на екрані з’явилося обличчя немолодого чоловіка. Глибокі зморшки, мішки під очима, скептично примружений погляд.
— О, це ти, Антуане! — чоловік на екрані щиро зрадів. — Нарешті ти повернувся.
— Привіт, Томасе!
— Як ти здогадався повернутися саме сьогодні?
— А чим сьогоднішній день знаменний?
— Антуане… В мене сьогодні день народження. Ювілей. Але тобі я пробачаю.
— О Томасе, я починаю старіти. Мені соромно. А минулого року в польоті я не забув. Чесне слово, не забув.
— Томас Він дожив до свого сімдесятиліття і чомусь зовсім не радіє з цього приводу.
— Томасе, а чому ти зараз вдома? Хіба КОТРАЦ вже опустився до того, що почав забувати своїх ветеранів?
— Та ні, Антуане, в КОТРАЦ нічого не змінилося. Але ж ти знаєш мене. Мені й замолоду не смакували умовності. А останній рік, коли вже не літаю, зовсім не терплю вимушених урочистостей. Нашому славному Томасові!.. Його досвід!.. Його доброта! Який він прекрасний товариш! Ти ж розумієш мене? Хай поспівають віншувальних потім, коли я вже не зможу огризнутися. Тільки чи захочеться комусь мене славословити, коли моя душа відлетить у космос. Я категорично відмовився від ювілейного вечора і переконався, що вчинив правильно, — тільки сім найближчих приятелів згадали і прислали вітальні візи. Я розумію, в кожного свої клопоти. Але на офіційний ювілей багато злетілось би. Для більшості важить формальний ритуал… Власне, і для мене він багато важить. Але ж якби вони всі зібралися без офіційного запрошення… Ти ж знаєш, як я люблю, щоб не було жодного нещирого слова, жодної нещирої усмішки, жодного нещирого руху.