— Біда в тому, що ми не досить розумні… Думаємо самі про себе, що дуже розумні, а насправді…
— Можливо… Що б не трапилось, ми переконані, що все буде добре. Адже ми всі живемо, щоб творити тільки добро. І якщо кожен творить тільки добро, то звідки взятися злу? Все доцільно й гуманно, тільки чому ж інколи буває так тоскно?
— Тому, що ми люди, Морісе, а не машини. Саме в цьому джерело нашого щастя й наших бід. Ми самі з тобою винні. Вони з Віолеттою занадто різні люди…
— Чи, може, занадто однакові.
— Вони не принесли одне одному щастя. Ми занадто покладалися на малюка.
— Він її по-справжньому любив, Костянтине. А справжнє не потребує режисури.
— Облиш, шановний. Ти вже давно подібного не говориш ні в ефір, ні зі сцени, бо погодився, що ці твердження архаїчні. Саме справжнє і вимагає найретельнішої режисури. Принаймні тільки справжнє і заслуговує на це. Я так гадаю. А на нашій славній «Мельпомені» багато хто останніми роками зводить своє існування до цілком свідомого примітивного лицедійства. Всесвіт — наша сцена. Але ж не забуваймо, що ми лише актори, а життя веде з нами справді імпровізовану бесіду без попередньо написаного сценарію.
Костянтин поправив рукою пасмо сивого волосся, що впало на чоло, підвівся і відверто театрально проголосив:
— Ми — частинки великого Всесвіту. Ми — його слухняні атоми. Так, ми лише актори! Актори новітньої генерації. Ми активно втручаємося в життя. Ми можемо інколи самі собі видаватися богами. Але кожен із нас не може не знати, що ми всі є тільки малими атомами великого Космосу.
«… Тремтіло літо, доживало, і терпло тіло, а біди химерні обриси чигали… Але не йди! Ти ще не йди…» — тихо наспівував Фаєр.
— Товариші актори, умійте бути інколи й глядачами, — буркнув Моріс. — Я завтра обов’язково ще поговорю з Віолеттою. Ми можемо втратити Омбре як актора. Він уже другий рік відмовляється від будь-яких офіційних рекламованих гастролей, а індивідуальні, творчі ігнорує геть.
— Ти прекрасно знаєш, що Омбре вже давно не любить Віолетту.
«… Прокинься, бо саме життя, як сон красивий і страшний, і промінь сонця пада на золото кленової весни в агонії стрімкого листопаду…»
— Омбре майже не має власного життєвого досвіду. І саме тому я майже спокійний за нього. Прийде життєвий досвід, а разом із ним — справжнє життєлюбство справжнього актора.
— Омбре — нетиповий хлопець. Парадоксальний. Про це свідчать навіть його онейрограми… Але не в тому справа, я хочу сказати, що на прикладі Омбре добре видно все те, чим наша «Мельпомена» може пишатися і за що їй мусить бути соромно…
— Життя на «Мельпомені» нічим не відрізняється від сучасного життя деінде…
— Отож… Стан Омбре доволі типовий для нашого світу, для пори розквіту матеріально-технічної забезпеченості й гуманізму. Все добре, всі віжки, як кажуть, у наших руках, ми ніби всемогутні, але чомусь… Ти пригадай Остапа.
— Припини! Досить і того, що він сам приходить до мене майже щоночі й розводиться про смисл існування. Досить. То наша помилка, але…
— Остап також був професійним, потомственим актором.
— Остап був меланхоліком.
— Не може бути ніяких виправдань. І ти це розумієш. Смерть Остапа на нашій совісті.
— Так. На жаль. Мені важко заперечити.
Нараз озвався Фаєр:
— Можете підкинути пару брикетів, шановні. Не скажу, що замерз, але захотілося, аби трохи полоскотало нутрощі.
Десь здалеку, мабуть, із центральної зали «Мельпомени», донеслися притишені голоси. Репетиція. Могутній баритон трагічно проказував:
«Зірка помирала. Вона вже могла уміститися на вістрі голки. Вона оберталася довкола своєї осі, як збожеволіла дзига, вона випромінювала в простір щонайпотужніші магнітні поля. Кожен, хто міг зрозуміти, з жалем усвідомлював — зірка помирала. А в цей час чоловік в чорному плащі неквапно простував тихою вечірньою вулицею, раз у раз п’яно вигукуючи:
— Не роздаваймо тепла своєї душі злиденним тарганам!
Він кричав і розхлюпував вино із пляшки, яку ніс перед собою, наче свічку. Темні плями на асфальті зблискували у світлі нічних ліхтарів червоно, мов розлита кров».
На театральному орбітоні «Мельпомена» все було одухотворене. Тут все жило своїм життям: актори і обслуга велетенської театральної бази, стільці, столи, каміни були обладнані найсучаснішими мікроцеребеляторами і були здатні розмірковувати навіть про сенс буття, навіть авторучки і звичайні олівці могли прощебетати якісь мудрі слова та спромогтися на житейські поради.
На «Мельпомені» люди ніколи не відчували себе самотніми. Колись у цьому вбачалося джерело навіть людського щастя, але насамперед — запорука неможливості народження будь-якого злого помислу. Так воно і сталося, як гадалося. Тільки щасливішими люди не стали. Принаймні ніхто не казав, що став щасливішим. Злі помисли і справді повсихали, бо як же їм існувати, коли кожне твоє слово чують і запам’ятовують і кожен твій крок помічають. Злих помислів не стало, але й добро ніби втратило в ціні. Остап, котрий вирішив добровільно й передчасно покинути цей рукотворний світ, залишив таку записку: «Нічого злого не вчинив, але кому робить добро — також не знаю. Прощайте».