Омбре усміхнувся:
— Ким ти хочеш бути, коли виростеш?
— Тільки пожежником. Я ось недавно передачу по відику дивився про те, як багато пожежники людей і просто матеріальних цінностей врятували. Пожежі зараз рідко бувають, я це знаю. Це мені до вподоби. Сидиш собі, відпочиваєш чи ще щось робиш… А вогню я зовсім не боюся. Це точно, минулого місяця рудий Кріліц мені комбінезон підпалив, але я відразу зумів погаситися. Я навіть йому пику не набив. За що його бити? Для мене то було життєве випробування. Скажіть, а у вас дочка є?
— Немає.
— А ви так на одну дівчинку схожі. Мені чомусь здалося, що ви її батько.
— Чим же я на ту дівчинку схожий? Хіба бородою?
— Таке скажете… Очі у вас схожі. Дивитесь ви якось однаково. І розмовляєте подібно… Ой, пробачте, он мама гукає. Щось їй допомогти треба.
І малий побіг.
Відійшовши від павільйону, Омбре перетрансформував веломашину справді на гравітольот і знявся у повітря. Летів уздовж Дніпра. Було дуже приємно знову бачити Землю, зелені схили, відчувати лагідність проміння осіннього сонця…
Коли Омбре зайшов до помешкання Дюлії звичним «космічним» способом, якусь мить утримував себе невидимим. Він одразу відчув, що Дюлія вдома і що вона сама, хоча з вітальні й долинали голоси. То працював телеінформатор.
Омбре матеріалізувався, тихо переступив поріг вітальні. Дюлія сиділа у великому м’якому кріслі, підібгавши під себе ноги. Красива. Тільки кутики вуст та очі нагадували про неї колишню. Зупинився. Вона не бачила його, з цікавістю дивилася на величезний екран, де мальований, мультиплікаційний Дволикий Янус віддавав розпорядження. Одне обличчя — диявольське, друге — обличчя Бога. І обидва обличчя синхронно ворушили губами і наказували комусь:
— Ти мусиш знайти Пітера Грека!
Кожне обличчя говорило своїм тембром, ті голоси зливалися у приємному консонансі, мовби мовилось одними вустами.
— Ти мусиш знайти Пітера Грека…
Але далі раптом слова не збіглися. Диявольське обличчя мовило:
— … І вбити!
А обличчя Бога проказало:
— … І врятувати!
Тож вийшло, що Дволикий Янус сказав:
— Ти мусиш знайти Пітера Грека і вбити-врятувати!
Запала довга пауза. Обидва обличчя самозаглиблено усміхалися.
— То вбити чи врятувати? — голос за кадром.
— То вже як вийде. Головне: на все — моя воля. Омбре поклав руку на плече Дюлії. Від несподіванки вона здригнулася, рвучко обернулась:
— Хто це? Як ви зайшли?
Вона дивилася здивовано, злякано, нарешті прошепотіла:
— Омбре? Невже це ти?
«Омбре… Це справді ти… Як у казці… Я вчора увесь вечір думала про тебе, і зовсім не тому, що Моріс подзвонив і попросив допомогти… Я сиділа за столом і пила чай, згадувала прожиті роки й бездумно-тоскно дивилася на брунатне плесо чайного озерця в кухлі, відблиски-відображення світильника дрижали малими зірками-лелітками. І раптом я зауважила, що дві лелітки тремтять ритмічно, то наближаючись, то віддаляючись одна від одної… Так-так, саме ось це просив сказати дядько Моріс при зустрічі з Омбре. Він юнак досить сентиментальний, як каже Моріс, ці слова мусять його трохи розчулити… І потім скажу, що мені спершу здалося дивним, чого тим відблискам від світильника пульсувати? Але нараз я збагнула, що вони пульсують у ритмі скорочення мого серця, адже моя рука лежала на столі… І пригадалася мені чомусь та ніч, коли тобі, Омбре, було погано. Ти був ще дитиною. І я була ще дитиною. Тої ночі мені здалося, що ти можеш померти… Пам’ятаєш, це тоді, як наші батьки полетіли…»
— Ти впізнала мене, Дюліе?
— Я така рада бачити тебе… Спасибі…
«І ти тоді поцілував мене, Омбре. Я пригадую ті наші дитячі поцілунки дуже часто».
— Я приїхав на гастролі. Індивідуальні творчі виступи. Я ж актор, Дюліе. Ти знаєш?
— Знаю.
А на екрані лисий мальований чоловічок поважно проказав:
«Під час концерту відомого Клавесина Барладяну я раптом відчув фальш і вигукнув: «Неправильно! Сі-бемоль! Треба тільки сі-бемоль!» На мене всі зашикали, почали докоряти, мовляв, як же це невиховано перебивати виконавця під час концерту. А я підхопився з місця і вигукнув на весь зал: «Я — композитор! Я — автор цього твору! Кому краще знати?! Треба було тільки сі-бемоль!»