Жінка знову впевнено взяла його під руку, і вони пішли далі. Врешті сіли на лавочці у сквері.
Омбре якусь мить вагався, проте підійшов і сів поруч. Сліпий насторожено підвів голову, тихо запитав у жінки:
— Хто сів поруч з нами?
Жінка спроквола повернула обличчя, довго дивилася на Омбре вивчаюче і байдуже водночас. Щось у виразі обличчя було таке, що робило її схожою на старого таргана.
— Гадаю, що не заважатиму вам… В цю пору року і пізньої години чомусь не хочеться сидіти в самоті, хочеться відчувати присутність людей, хай навіть і чужих…
— У вас приємний голос, — проказав сліпий. — Даруйте, як вас звати?
— Омбре.
— Мене Віктором… А чужих людей на цьому світі немає. Існують добрі чи злі люди, заздрісні чи великодушні, але чужих людей не буває.
Жінка солодко позіхнула. Мовчання.
— Що ти сказала, Віолетто?
Омбре здригнувся від того, що жінку звати Віолеттою.
— Ти хочеш спати? Може, підемо додому?
— Сиди і дихай. Ти ж сьогодні не виходив з приміщення.
— Скільки вам років, Омбре?
— Тридцять.
— То ви ще хлопчисько. А голос у вас солідний. Тридцять років — це мало. Хоча я вже у двадцять воював… Ви про це тільки чули, а я в тому конфлікті брав найактивнішу участь. Я був головою штабу нашої цивільної оборони, а коли сімнадцята ворожа армія несподівано для всіх викинула півмільйонний десант, довелося очолити повстанську армію… Страшні й цікаві були часи…
— Ви очолювали повстанську армію? То ви — Віктор Ротків? Я ж про вас майже все знаю! Ви розумієте, я — актор… І одна з моїх перших самостійних ролей — Віктор Ротків… Ми гастролювали в дев’яти земних містах…
Старий хрипло розсміявся:
— Тісний світ… Віолетто, скажи, Омбре схожий на мене?
— Трохи схожий… — спроквола проказала жінка і позіхнула.
— Цікаво. Тож ви — той Омбре Стах, що грав Віктора Ротківа… Бачите, я вас також знаю… Чув… Я навіть був на виставі, де ви грали… Так-так, я ходив на цю виставу, і можу вас запевнити, що бачу я не гірше від вас, тільки я давно вже не очима бачу. Я не відчуваю себе нещасним. Я навіть на операцію не погоджуюсь, сказати б, хочу зіграти свою роль до кінця саме таким… Ви розумієте мене? Здається, я не викликаю в довколишніх принизливого співчуття? Чи не так?
— Саме так, — проказав Омбре і подумав: «Цікаво, чи Віктор Ротків знає, що його Віолетта схожа на старого таргана?» А вголос продовжив: — Я трохи не так уявляв собі Віолетту. Врешті, справа навіть і не в уяві… У нас на «Мельпомені» до кожної вистави готуються дуже ретельно, у нас багато портретів Віолетти, але жоден із них…
— Колись вона була інакша… — рішуче перебив його сліпий. — Колись вона була молодою… Врешті, я ніколи не бачив, якою вона була… Ви знаєте, що вона винесла мене з пожарища, на якому я втратив очі?.. Так ми з нею познайомились…
Жінка солодко позіхнула.
— Вона врятувала вас, але й ви врятували її…
— Так, він врятував нас, а я врятувала його, — безбарвним рипучим голосом проказала жінка. — Він тоді очолював Повстанську армію… — якось одноманітно й завчено говорила Віолетта. — Я знала, кого насамперед виносити з пожарища… Але я ніколи не думала, що він виявиться таким дурнем…
— Облиш, Віолетто… Ти колись дуже прагла слави, а я виявився не тою людиною, щоб… Одне слово, ти ж давно погодилася, що слава — це марниця.
— А певно ж — що таке слава? З неї обіду не зготуєш і під голову її не покладеш. Але в мене ще є здоров’я, і я вмію чекати. — І раптом жінка рвучко підхопилася і крикнула просто в обличчя Омбре: — Ви хіба не бачите, космічний акторе, з ким ви розмовляєте? Який він герой? Так, його звати справді Віктор Ротків, але він просто однофамілець… Він уже геть на біоблоках та стимуляторах, і ніхто вже не дозволить йому генну перебудову, бо для людства він нічогісінько не вартий… Такий собі благуватий Віктор, мій братик… — Тіло жінки істерично затіпалось. — Космічним добродієм він справді усе життя хотів бути, і роль героя собі вигадав… А я йому підігрувати мушу. Він змушує і мене грати роль тієї Віолетти. Як мені це набридло!
— Навіщо ти так, Віолетто? Мені боляче…
— Ходімо додому!
Омбре відчував себе украй ніяково. Він не знав, як йому повестися.