— А де він, до речі, цей ваш підйомник?
— Його прокладено практично під нами. Ось, бачите… — показав рукою кудись униз, — там є вхід, а он там, біля сейсмослужби — вихід. Проведіть уявну пряму… Ходімте. Бачу, ви вже перепочили. Як на мене, казкове місто наша Лімнола.
— Ви можете йти повільніше? Мені вже не вісімнадцять. Не розумію, навіщо ви примусили мене підніматися пішки…
— Я не примушував, просто порадив.
— Давно тут працюєте?
— Давно. Усе своє життя. Вже дев’яносто вісім років. Вийшовши за браму інканського комбінату біокібернетики й отримавши сюди направлення, працюю на одному місці. Мені тут подобається, бо чисте повітря, краса і спокій!.. Землетруси ж мене не діймають, скажу по щирості, мені навіть цікаво.
— Припиніть, мені набридло ваше базікання! Коли б не ви, я давно вже був би у сейсмологів.
Досить довго йшли мовчки, Філарет насвистував веселу мелодію, а Фредерік важко сопів позад нього.
— Ви сказали, що сейсмічна служба — то гордість Лімноли. Що ви мали на увазі? — нарешті порушив мовчанку Фредерік, переводячи подих.
— Тільки те, що вона в нас бездоганно поставлена. Матимете змогу пересвідчитись. Найсучасніша апаратура, кваліфікована обслуга, та ще й біологічні сейсмографи: Фред і Мазунчик, крокодил та удав з басейну річки Оріноко. Переказують, що вони завбачають землетруси краще від найсучасніших приладів… Ну от, ми вже прийшли… Ще кілька кроків… Погляньте — Лімнола перед нами. Прекрасне місто. Чи не так?
— Ви мені набридли, Філарете.
— Пробачте. Я гадав — розважаю вас.
На плато височіло сучасне місто з трубами неокомпенсаторів, повітряними віадуками магістралей, хмарочосами.
Філарет довів його до вхідної брами сейсмічної служби.
— Я вам вдячний, шановний Філарете. Але не маю наміру затримувати вас. До побачення. Власне — прощайте.
— До зустрічі. Був радий вітати вас на прекрасній землі Лімноли.
Фредерік Ройш зайшов до кабінету директора сейсмічної служби і відрекомендувався. Директор, молодий чоловік, проте вже досить відомий науковець Ян Калинич, підхопився з крісла.
— Чому ви не повідомили про свій приїзд бодай за кілька годин? Розумію, про перевірки не попереджують, однак ми мали б змогу хоч трохи приготуватись, як кажуть, навести марафет. — Директор артистично усміхався.
— Не будемо гаяти часу. Мене щойно забалакав один ваш тип. Я необачно за звичкою під’їхав до ратуші, до міського керівництва…
— І вас зустрів наш Філарет. О-о-о, це пройда. На відміну від більшості біокіберів, його внутрішній світ виповнений якимись багатозначними асоціаціями, часом забобонами… Проте він помітно пожвавлює наше науково-раціоналістичне життя…
— Не гаймо часу. Сподіваюся, служба, яку ви очолюєте, організована бездоганно? Інформація, яку ви подаєте центральним координаційним каналом, істинна?
— Оцінити нашу роботу — ваша справа, — мовив директор і театрально схилив голову.
Вони обійшли сім великих залів, устаткованих найрізноманітнішою апаратурою, зв’язалися з виїзними сейсмічними лабораторіями. Ройш ретельно звірив усі цифрові показники, графіки за минулі роки, перевірив надійність місцевих інформаційних служб та систем термінового повідомлення населення. г
— Однак це ще не все, — багатозначно всміхнувся директор. — Працюємо також і… з біологічними сейсмографами. Інформацію про них ми не передавали центральним координаційним каналом, проте, як свідчить історія, повідомлення біологічних об’єктів — найцінніші… Ходімте зі мною.
Під великим прозорим куполом, крізь який просівалося проміння, зеленавими зайчиками вигравав великий круглий басейн.
— Ось тут мешкають наші живі сейсмографи, — сказав Ян Калинич і озирнувся. — Зараз я вас познайомлю з ними… — Він поглянув на годинник. — Де ж це вони? Мабуть, на уроці лінгвістики… І у Фреда, і у Мазунчика дуже погана вимова. Ми вже тричі міняли їм фоноблоки, та марно… Важко їм по-людськи розмовляти… Тож вибачайте…
— Чим тобі наша вимова не подобається? — почувся нараз тихий голос. — Ми ж тобі не артисти. Ми — провісники.
На високій пальмі прошурхотіло велике тіло удава. А з басейну вистромилась блаженна зелена морда крокодила.
— Ми тут, не турбуйтесь, директоре. — Він почав незграбно вибиратися з басейну.
Нарешті Фред сів, звісивши хвіст у воду. Біля нього, згорнувшись великим кільцем, вмостився Мазунчик.
— З вашого дозволу, я на кілька хвилин залишу вас, — мовив Ян Калинич. — Гадаю, ви не занудьгуєте. А я тим часом підготую всі необхідні папери, щоб вас потім не затримувати. Не заперечуєте?