Выбрать главу

— Будь ласка.

Мазунчик підвів голову, уважно поглянув на Фредеріка і глухо запитав:

— Що тебе цікавить? Запитуй швидше. У нас обмаль часу.

— Справді? — усміхнувся Ройш. — А чим ви так зайняті?

— Роботою. Роботою, шановний, — проказав крокодил. — А робота в нас делікатна. Ми живемо в постійних передчуттях. Гадаєте, це просто? А яка величезна відповідальність. Від усвідомлення її голова пухне. — Фред кумедно позіхнув чи просто роззявив пащу, а потім звернувся до Мазунчика: — Не завадило б перекусити.

— Еге ж! Уже дванадцята, а нам за роботою і поїсти ніколи. Зараз замовлю обід. — Удав швидко поплазував кудись углиб павільону.

Мазунчик повернувся швидко, вмостився на старому місці й буркнув:

— За мить подадуть… Я й тобі замовив, шановний…

— Дякую, та я не зголоднів…

— Можеш не делікатничати, обід не пропаде. А особисто для тебе я замовив дві пляшки боро, можеш почастувати нас цим ароматним напоєм…

— Зрозумів, — усміхнувся Ройш. — Скажіть, чи ви б могли мені розповісти, як саме ви передчуваєте землетруси?

— Це дуже важко, — прибрав поважного вигляду крокодил. — Це словами передати неможливо. Надто делікатна справа. І дуже відповідальна. Відчуттів багато, але передати їх словами… Кожного разу буває, знаєте, по-різному…

— Ну от, скажімо, минулий землетрус в Лімнолі…

— Минулого землетрусу в Лімнолі нас з Мазунчиком не було. Ми тут недавно. А родом обоє з Оріноко. Зокрема я — з тих самих крокодилів!

— Яких «тих самих»?

Фред поглянув на Ройша зверхньо:

— Бачу — ви погано знаєте історію біосейсмології, шановний.

— Я в ній зовсім не орієнтуюсь. Не мій профіль.

Крокодил набундючився і, позираючи краєм ока на Ройша, завчено почав:

— Дуже давно людство помітило, що тварини здатні передчувати землетруси зокрема і стихійні лиха взагалі. Збереглося багато документальних джерел. Можу нагадати вам, скажімо, 373 рік до нашої ери, коли землетрус зруйнував італійське місто Єтну. Тоді всі тварини, особливо плазуни, завчасно полишили свої криївки. — Фред професійно покашляв і вів далі: — А щодо орінокських крокодилів… На початку дев’ятнадцятого століття у Південній Америці німець Олександр Гумбольдт був свідком землетрусу в районі річки Оріноко. Напередодні всі крокодили повилазили з води і залишалися на березі, допоки не припинилися підземні поштовхи… Тепер зрозуміло? Я потомствений орінокський крокодил!

До павільйону рухомою доріжкою в’їхав великий стіл. На ньому було чимало всіляких наїдків і дві великі пляшки «Ігристого боро». Фред поглянув на стіл, підхопився, взяв пляшки і обережно поставив їх під пальмою, а потім точним ударом хвоста змів харч зі столу.

— Ти подивися, чим нас знову годують! — заволав він. — Навіть коли у нас гості — концентратами!

— Цим концентратам, дозволю собі зауважити, був би радий кожен житель Лімноли, — сказав Ройш. — Як на мене, стіл був досить вишукано сервірований.

— Не дуже, можеш мені повірити… А після боро… — удав по-змовницьки підморгнув Фредерікові, — потім і концентрати підуть… Хи-хи-хи… Відкорковуй, поки директора немає. Він не любить, коли ми… хи-хи… відпочиваємо.

Фред діловито розкоркував пляшку.

— Не любить, але й не забороняє. Таким унікальним спеціалістам, як ми, не варто нічого забороняти. Розгніваємось і втратимо форму… Ми присвятили своє життя величезній справі — служінню людству.

Удав дочекався, коли перша пляшка буде відкоркована, перехилив її і по паузі мовив:

— Порядок. Можна передчувати далі. Піду замовлю щось путнє на обід, — і поплазував у глиб павільйону.

За мить стіл і справді поїхав назад і повернувся сервірований так, що можна було тільки позаздрити. Тим часом Фред випорожнив другу пляшку і вдоволено позіхнув, оглянув стіл, побачив на ньому ще дві пляшки й знову спокійно сів на край басейну, звісивши хвоста у воду.

— Я сказав кіберу, — прошепотів удав, — що ми попередній стіл ненароком перекинули… Хи-хи-хи… Той кібер — дурний як пень. Сміхота. Фреде, ти розкажи йому про Ашхабад… Пам’ятаєш, ти колись мені читав. Сміхота. — Звеселілий після боро удав розвалився на землі й хихотів. — Я про отих мурашок люблю слухати. Вони за півтори години перед землетрусом покинули свої мурашники, прихопили із собою своїх лялечок… Хи-хи-хи… Як уявлю собі мураху з лялечкою під пахвою, так од сміху просто вмираю… Але факт: за півтори години до землетрусу і мурахи, і мої родичі — змії — покинули домівки…

— Помовч! — грубо обірвав його крокодил.