— Ти вже не літаєш?
— Відлітав я своє. І здоров’я вже не те. Маю цілковите право пожити ледарем… Але, якщо правду, польоти і зараз ночами сняться… Нові машини сняться… Антуане, чому ми спілкуємось екранним способом? Чому не заходиш, космічний волоцюго?!
Томас Він мешкав через стінку, і Антуан пішов у гості.
Двері свого помешкання чомусь не зачинив, хоча й був певен, що не скоро повернеться. Але з’явилося дивне бажання, щоб хтось прийшов до нього сьогодні. Серед ночі?
Переступив поріг.
— Цікава штука людська психіка, правда ж? — Томас стиснув Антуана в обіймах. — Живеш-живеш, і світ бачиться тобі одним, ніби довічно зрозумілим, відкритим для тебе, і раптом надходить якась фантастична мить, ніби нічого й не відбувається, але вона дивно перебудовує твій світогляд, твою філософію. Всього тебе перебудовує… І вже довколишнє бачиться тобі не просто інакшим, а часом навіть протилежним.
— Що ж тебе так перебудувало?
— А якби ж я знав. Справжня фантастика… Це прекрасно, що ти саме сьогодні прилетів…
— Я вибився з графіка… Мусив повернутися ще три дні тому.
— В тебе все гаразд?
— Так. Все, як завжди. Все прекрасно…
— Ти ще скажи, що тобі й повертатися не хотілося.
— Можу й таке сказати. Томасе, кому, власне, я тут потрібен? Я потрібен тільки там, — Антуан звів руки до стелі.
— Не треба, Антуане, — м’яко сказав Томас. — Це в мене нікого немає, хоч мені вже сімдесят років. А ти — екстрапілот! І в тебе є сім’я, в тебе є син!
— Так, у мене є син, але ми з ним ніколи не будемо разом… Ми просто знатимемо, що ми існуємо на цьому світі. Син і батько. Ярослав, Антуан… Ото і всього… І не треба, Томасе, розповідати мені казочки. Доки я літаю, про мою дружину не забуває наш шановний…
— Ти не маєш права говорити погано про Марту… Вона жінка… Зрештою, ти сам… Або літати, або… А Рамар завжди знайдеться.
— Томасе, скажи чесно, для тебе Рамар — цілком нормальний керівник і ти не маєш на нього ніякісінького зла?
— Рамар людина діла… — нерішуче проказав Томас. — Ти просиш сказати щиро… Даруй, Антуане, але мені особисто він робив тільки добро. Я не маю на нього ніякого зла. Він завжди мені допомагав. Я згоден, що ти можеш мати до нього серйозні претензії. У вас із ним склалися дивні стосунки… І я зовсім не розумію Рамара…
— Але ти розумієш мене… — Іронічно усміхнувся Антуан.
— Так. Ти — справжній товариш, прекрасний пілот. Ти своєрідна особистість, але ж невже Рамар не може цього збагнути…
— Давай припинимо, — буркнув Божко. — Краще відсвяткуємо твій ювілей… Хто жив у моєму номері ці роки?
— Ігор. Я забув прізвище. Молодюсінький, щасливий, що потрапив до КОТРАЦ… Полетів тижнів два тому, по програмі «Оріон». На півроку… А про Марту ти даремно погано думаєш… І якби…
— … якби я був таким, як всі, то ми б із нею були дуже щасливими…
— Побач, Антуане, але, можливо, саме так… Їй з тобою також нелегко… Ти цього не розумієш?
— Розумію, Томасе. Облишмо про це на сьогодні. Давай зробимо вигляд, що ми дуже раді з того приводу, що я прилетів, що тобі сьогодні лише сімдесят років… Правда ж, чудова нагода повеселитися?
Антуан перечепився об волохатий килимок, що чомусь жужмом лежав під дверима. А ще як побачив дві порожні бляшанки від консервів у кутку кімнати, то вже не міг стриматися від здивування.
— Це що? Наслідки бучної вечірки, після якої відмовляє автопілот?
— Та ні… Просто заборонив будь-кому заходити до помешкання без мого дозволу. Готельним біокіберам насамперед. Дратують вони мене…. Але спробуй зрозуміти головне… Після того, як вони все в номері вилижуть, я відразу починаю болісно згадувати, як колись було чисто і ошатно в кабіні моєї машини. Ти ж пам’ятаєш мою машину? Там все було не просто чисто й акуратно, там було майже стерильно. Там було… Ах, Антуане… Яка цікава штука життя. Тільки коротка. І буває так нестерпно боляче, що я вже ніколи не літатиму, хоча останні роки я дуже втомлювався. Мені вже все було навіть нецікавим. Я міг заснути несподівано, і тому доводилось зловживати допінгом… Але… Сідай ось тут, Антуане. — Томас Він змахнув рукавом сорочки куряву зі столу.
— Що тебе тримає тут, в містечку КОТРАЦ? — несподівано запитав Божко. — Жити спогадами, як на мене, набагато цікавіше і приємніше, скажімо, на нашій же базі в Квітковому чи Придеснянську…
— Так, Антуане, але там я буду просто дідом, що доживає…
— Там ти будеш тим, ким є тут.
— Ти жорстокий.
— Для тебе всі жорстокі, хто не пише віршів… Справді, чому ти залишився тут? Поїдь у Квіткове і пиши вірші… Ти вже своє відлітав. І навіщо травмувати себе? Я вже не питаю, чи не остогидло тобі це містечко за всі ці роки? Ще якби ти хотів бути наставником для молодих, але ж я добре знаю твій характер…