— Відкоркуй для мене ще одну, і я мовчатиму.
— Зрозумійте нас правильно, шановний. Ви наш гість. Сьогодні у нас свято. В нас дуже рідко бувають свята. Робота у нас виснажлива. Ми присвятили своє життя високій справі служіння людству. А справа ця дуже відповідальна. Кожна наша хвилина — це величезні складності біоелектричного спілкування з довколишнім світом, ми живемо у передчутті передчуттів… Можна й так сказати…
Фредеріка Ройша починали дратувати ці унікуми, проте щось стримувало його.
— То розкажіть, будь ласка, як ви самі можете пояснити природу своїх передчуттів?
— То складно… На мені вже три дисертації написано, і наш директор також на мені свої досліди ставить, але відповісти важко… — Фред багатозначно примружився. — Мені здається, що суть у взаємодії векторів біополяції тразонних компонентів з векторами стабілізації магнітостриктичних біскладових. Ви на подібних термінах добре розумієтесь? — уважно поглянув на Ройша.
— Зовсім не розуміюсь. Не мій профіль.
— Запитуєте, а не ваш профіль… Тож я гадаю, що насамперед у процесі передчуття, — вів далі вже сміливіше, — важливу роль відіграють процеси процесуальної кристалізації, або, простіше кажучи, залишки онейроїдних нашарувань на молекулярному рівні. Модифіковані у свідомості конкретного індивіда, для якого характерні швидкі біохімічні реакції, у конкретні молекулярні образи, вони є тим матеріальним носієм внутрішньої інформації, яка може фіксуватися ще не відомим науці чином в архітектонічній гратці нейроглії і використовуватись завдяки індукції аури під час перетинання силових ліній біомагнітного поля…
Раптом земля легенько здригнулася.
Фред завмер з роззявленим ротом. А Мазунчик підвів голову і дивився тупо поперед себе, блаженно всміхаючись.
— Ну, зараз лупоне! Зараз трусоне! Загадки природи! І побалакати красиво не дало… Ги-ги-ги…
Мазунчик першим метнувся до виходу. За ним — Фред. Фредерік Ройш стояв розгублений, хоча й знав достеменно: треба вибігти з приміщення. Власне, стояв він якісь частки секунди, бо за мить уже лежав.
Земля втекла з-під ніг. Усе довкруг виповнилось гуркотом, дзвоном, хрускотом. Завалилися стіни, величезний прозорий купол впав, ув’язнивши під собою Ройша.
Рятувальні загони підступили до руїн павільйону тільки наступного дня ввечері, підчепили підйомником половину купола, звільнили прохід. Ройш на той час уже оговтався, позмивав кров з подряпаного обличчя, як зміг, почистив одяг, навіть підкріпився залишками «сейсмографічного бенкету».
Першим до нього підійшов біокібер Філарет, співчутливо поплескав по плечу:
— Не поталанило вам, друже. Від вашої машини не лишилося й сліду. Дуже сильний землетрус. Але ви не постраждали, і це вже добре. Я радий за вас. Ви ось зараз побачите, що лишилося від Лімноли… Жертв, безумовно, як і завжди, практично немає, адже кожне помешкання, кожен робочий кабінет — то своєрідні фортеці, чудеса амортизації… Але роботи буде багато… Ходімте зі мною…
Фредерік Ройш слухняно поплентався слідом за Філаретом, а той розпатякував:
— Це дуже важко пояснити науково, але ж колись якісь мудрі голови віднайдуть причину, дошукаються істини. Наука все може. Це ж треба! Тільки-но приїдуть перевіряти сейсмослужбу, так і трусить. Це вже не вперше. Це вже я давно помітив. Це вже для мене надійна прикмета. Тільки пояснити не можу — яка залежність? Яким чином контрольний центр передчуває? Складне питання.
КОЛЕСО
«… Можливо, це все мені просто привиджується. Я марю? Можливо. Я сам нічого не бачив. Я собі це так уявляю. І я сам собі не вірю. Не хочу вірити…»
Була третя година ночі. Двадцять хвилин на четверту по Миколиному годиннику, але він у нього завжди поспішав. Тої ночі він чомусь не міг заснути. Просто лежав із заплющеними очима, щось його мучило, якась тривога, страх. І раптом — спалах! Яскравий криваво-червоний спалах! Він його побачив через заплющені повіки. І відразу — немов струмом ударило. Перше, що подумалось, — смерть. Смерть прийшла. Крововилив у мозок? Зупинка серця? Що? Але розплющив очі і побачив, що кабінет м’яко фосфорично освітлений. Вія лежав обличчям до вікна, а за вікном — туман, густий-густий туман, суцільне молоко, яскраво освітлене чимось ізсередини, з якимись райдужними відсвітами-переливами.
Він миттю підхопився, ніби пружиною його кинуло до вікна, припав до холодної шиби, вдивляючись у моторошну білу відхлань. Не міг нічого збагнути. Що це? Що трапилось? Сон чи реальність? І раптом долинули приглушені звуки… Грому? Вибуху? За вікном щось рокотало, гриміло, мов далека канонада чи ніби йшла велетенська колона танків. Танків? Канонада? Війна! Подумалось так Миколі, і він злякано принишк. Війна… За вікном ледь бурунився молочний фосфоричний вир. І голосне відлуння вибуху. Але… Все було ніби спокійно — не ламалися стіни, не падала стеля.