— Миттєво? — недовірливо перепитав я.
— Так. Вам це здається неможливим?
Я поворушив палицею багаття. Воно спалахнуло сильніше. Очі Ріони у відблисках вогню здавалися отворами у тривожний, невідомий світ. Я не міг одвести погляду від них і заворожено відповів:
— Мені тепер нічого не здається неможливим. Але розум…
— Ага, — дзвінко засміялася Ріона, і луна повторила той кришталевий сміх у горах. — Розум вперто вимагає логічних висновків. Хай так. Наша гіпотеза ось яка: думка передається не в електромагнітному, не в мезонному чи нейтринному, не в гравітаційному чи ще якомусь там полях, що підлягають законам часу. Вона пов’язана з Полем Цілості (це умовна назва). Час і простір є лише аспектами цього творящого поля. Будь-яке збурення в цьому Полі миттю відчувається в іншому місці та часі де завгодно і коли завгодно.
— Ого, — захоплено сказав я. — Тоді це своєрідний телефон Бога. Це засіб всюдисущості, всечуття.
— Чудове визначення, — захоплено вигукнула Ріона. — Я щаслива, що ви так блискавично збагнули те, що я хотіла передати. І ще одне. Це вже мої спостереження. Найпотужніше діє в цьому Полі серце.
— Серце? — перепитав я. — Що це означає?
— Те, що почули. Мозкова телепатема досить слабка. Вона без посилення згасає швидко. А сигнал, генерований серцем, практично не втрачає потужності на будь-якій відстані.
— Ох ти! Це ж чудово. І дозволяє зробити несподівані висновки.
— Не треба наївності, — зітхнула Ріона. — Давні мудреці та святі зробили це відкриття тисячоліття тому. Казали: «Бог живе в серці». Ми можемо сформулювати так: серце є провід до ядра буття. Мозок лише секретар, а серце — господар. Основний герць віків тривав між мозком і серцем. Інтелект як алгоритм мозку формував світогляд, концепції буття, соціальні моделі, суб’єктивні сфери, структуру держав та ідеологічні програми за суворими правилами лабіринтного мислення. Ми ще й досі в полоні цих штампів далекого падіння Люцифера-Світоносця. А серцю було дозволено лише іграшки міфів, казок, мрій та любовних спектаклів. Любов як Енергія Творення була замінена ущербними імпульсами холодної думки. Скоріше це була псевдодумка. Бо правдива думка — це синтез почуття і пізнання. О друже! Дозвольте вас так віднині називати. Перспективи вивчення Світу з допомогою сердечної думки всеосяжні. Ми зможемо посилати психодвійників куди завгодно: на планети, до інших зірок, в невидимі сфери, до найдальших галактик, в минуле, майбутнє. Все залежатиме лише від енергії. А енергія залежатиме від любові.
— Від любові? — Заворожено перепитав я.
— Так. Глибина любові визначає потужність субстанції, яку люблячий Творець зачерпує з Океану Цілості. Христос казав: «За вірою вашою буде дано вам». А віра — це воля серця. Нам не треба буде посилати гігантські ракети, ризикувати людьми, ждати їх тисячоліттями. Ми ввійдемо в контакт з розумними, люблячими братами. Сердечна думка з’єднає Безмежжя. Вона не відкине технічну цивілізацію, а любовно трансформує її. І в основі кожної трансмутації буде серце людини, думка любові.
Згодом навчимося ущільнювати «психодвійників». Там, на далеких планетах, будемо ходити ми, точніше — наші заступники, виконуючи нашу волю, волю нашого розуму, любові, пізнання. Ви збагнули, до яких висот приведе вивчення енергії думки?
На гори спадали сутінки. Темніло небо, на дивоколі спалахували великі, яскраві зірки. А водоспад все дзвенів свою пісню, і Ріона вела мене широкою стежиною свого серця у світи легенди і сміливого пошуку.
Я залишився в Інституті Думки.
У Космоцентр повідомили про моє рішення. На моє ім’я надійшла радіограма з поздоровленням «живцем похованому». Я прочитав її разом з Ріоною. Ми посміялися над чорним гумором друзів, та в моєму серці не ворухнулося ні жалю, ані сумніву. Все було чудово, все було як слід.
Минуло два роки.
Раніше, в іншій ситуації, в інших умовах, цей час здався б мені нескінченним. А тут все було якось інакше. Розмаїтим вихором подій та явищ промайнула та благословенна пора.
І ось знову я сиджу на плескатому камені, біля співучого водоспаду. Слухаю мелодію гір. І чекаю її. Вона незабаром прийде.
Між двома каменями товстий шар попелу. Скільки разів — влітку, восени, взимку та навесні — сходилися ми до улюбленого місця? Скільки дум передав нам казковий водоспад, скільки чарівних таємниць нашептали горді деодари, величні гори? Скільки снаги влило до серця тріпотливе рідне багаття?
Купка хмизу знову чекає її. Прийде вона — і затанцює вогонь, вітаючи свою господиню химерним древнім танком.
Я заплющую очі. Прислухаюся до простору. Згадую. Знову мчить, відновлюється в свідомості ланцюжок подій цього року. Вражає своєю незвичайністю, а разом з тим простотою.