«Куди ж мені йти?» — подумав я.
Додому вертатися не хотілось, там справді неначе було залишено минуле, до якого я тепер відчував огиду, але йти, виходить, нікуди. Хіба що поїхати на вокзал та переночувати там?
Я попрямував до зупинки, де зустрів оту саму пару, що йшла протилежним боком, і мою несподівану знайому. Я спробував посміхнутися до неї, але у відповідь вона на-хмурилась і відвернулась.
«Сподівання, хлопче, треба виправдувати відразу, — сказав я подумки собі, — бо потім ризикуєш залишитися біля розбитого корита».
Мені навіть стало веселіше од цієї думки, адже підстав для такого припущення не було майже ніяких.
Що б їй сказати, цій жінці, що б сказати самому собі, але так переконливо, щоб повернутися до себе колишнього, коли в мене ще не було розбитих мрій, коли я йшов отак за долею, як щойно за цією невродливою жінкою? А втім, здається, доля моя теж невродлива, хоча хіба вона має вроду?
Тут я побачив перед собою іншу жінку. Вона виходила з піни, а за її плечима вигравало море. Ступала обережно — самими кінчиками пальців, мовби скрадалася до мене.
«Афродіта», — подумав я глумливо.
Глум стосувався радше мене самого.
Я заплющив очі. Мав певність — коли розплющу, жінки цієї, іншої, реальної, поруч не побачу. Так і зробив. Але нічого не трапилося — вона так само стояла на відстані простягнутої руки. Я придивився, як вона зморщила чоло і стала начеб старшою і ще невродливішою. Може, сказати їй про це, може, з цього почати розмову, тільки чи варто, чи е у мене потреба?
«Потреба — не річ, до кишені не покладеш», — подумав я.
Думка трохи розвеселила. Мене ще здатні розвеселяти власні думки, я ще глумлюся над собою, коли захочу, і це свідчить, що я не втратив відчуття реальності, лишився самим собою, от лише прикрість заполонює дедалі дужче — і за минуле, і за теперішнє, і за майбутнє, якого, вочевидь, вже немає.
Я так нічого й не сказав. Підіпхався автобус, але він ішов у мікрорайон, а не до вокзалу. Хлопець і дівчина, а за ними й моя невродливиця сіли в цей майже порожній автобус, і незабаром він зник з очей. Я повернувся і пішов назад.
На розі вулиць стояв міліціонер — приземкуватий сержант з добродушним обличчям. Я спинився біля нього.
«Заберіть мене у витверезник, — сказав я йому нахабно весело. — Ні, ліпше, ліпше… куди там у вас забирають за обман сподівань?»
Сказав, звісно, по думки. Навмисності й пози я ніколи не любив.
Сержант теж мовчав. Видно, він умів мовчати. Так ми і стояли якийсь час поруч, доки не заговорила портативна рація, що висіла під сержантовою правою рукою.
— Зрозуміло, — сказав сержант. — Зрозуміло, товаришу лейтенант. Направляюсь.
Він рушив через вулицю впевненими роз¬машистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарі.
— Щось потрібно? — повернув він обличчя.
— Якщо десь порушення, я… міг би допомогти вам.
— Дякую, — сказав він. — Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрібно замінити товариша на посту. До побачення.
— До побачення.
Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там — як уже пощастить.
І тут я побачив, що на вулиці з'явилася машина. Легкова. Коли вона під'їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «Ауді». Двері машини відчинилися і чоловік, що висунувся із салону, сказав:
— Пробачте, вас не треба підвезти?
— Ні, — відповів я здивовано.
Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрі-чався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі. Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.
І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, — геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.
— То ви не хочете, щоб я вас підвіз? — спитав чоловік, дуже схожий на мене. — Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».
— Звертатися на «ти»? — Я намагався щось пригадати і не міг. — Пробачте, я таки вас не знаю.
— Донедавна я тебе теж не знав, — сказав мій двійник, чи хто там. — Але дізнався. І хотів зустрітися, познайомитися ближче. Бо ж братам врешті-решт треба познайомитися. Хіба не так?
— Братам?
— Так. Хіба тобі мати нічого не розповідала?